Комедії
Шрифт:
Шарлотта. Їй-бо, П’єро, треба б мені піти та глянути на це хоч одним оком.
П’єро. Ой, та ти вперед послухай, Шарлотто! Я маю щось тобі сказати, чуєш!
Шарлотта. Ну, що там таке? Кажи мерщій!
П’єро. Бач, Шарлотто… я мушу, як то кажуть, відкрити перед тобою моє серце. Я тебе люблю, ти ж це добре знаєш, і збираюся з тобою побратися; та тільки, їй-право, я з тебе невдоволений.
Шарлотта. Що, що?! Це з якої ж то причини?
П’єро. А з такої, що ти мені жалю завдаєш,
Шарлотта. Чим же то я тобі жалю завдаю?
П’єро. А тим; що не Любиш ти мене анітрошечки.
Шарлотта. Ай-ай-ай! Оце й усе?
П’єро. Атож, оце й усе! Доволі з мене й цього!
Шарлотта. Боже мій, П’єро, ти мені завжди після неї та й знов тієї ж співаєш!
П’єро. Я тобі завжди тієї ж співаю, бо ж у нас із тобою завжди одне, завжди те ж саме, а коли б у нас завжди того ж самого не було, то я б тобі завжди після тієї та й знов тієї ж не співав!
Шарлотта. Та й чого ж тобі треба? Чого ти хочеш?
П’єро. Сто чортів! Я хочу, щоб ти мене любила!
Шарлотта. А хіба ж я тебе не люблю?
П’єро. Ні, ти мене не любиш, а я от, як не перервуся, намагаюся з усіх сил, щоб ти мене полюбила. Я купую тобі, не перечачи, стрічки в усіх крамарів, що до нас заходять; мало собі в’язи не скручую, щоб дроздів-співунів для тебе дерти; наймаю музик, щоб грали на день твого святого, — і все це ні до чого, немов я б’юся головою об стіну. Знаєш, недобре й нечесно — не любити людей, які нас люблять.
Шарлотта. Боже мій, адже ж і я тебе люблю…
П’єро. Еге ж, еге ж, добре ти мене любиш, нема що й казати!
Шарлотта. Та як же. тебе любити, ну? Чого ти хочеш?
П’єро. Я хочу, щоб мене любили так, як люблять усі люди, коли вони люблять як слід.
Шарлотта. А хіба ж я не люблю тебе як слід?
П’єро. Ні. Коли кохання є, то його добре видко, і яких тільки штук тоді не витинають — на тисячі ладів — із тими, кого кохають від щирого серця! Глянь-но на оту гладку Томассу, що втіпалася в молодого Робена; одно коло нього, одно все в’ється, все зачіпає його щохвилини, зовсім не дає йому спокою. Пройде проз нього та й встругне якусь штуку: чи то по потилиці його загилить, чи то — оце недавнечко — сидів він собі на ослоні, а вона як висмикне ослін той з-під нього, то так він і простягся на увесь зріст на долівці. Оце любощі, оце милування!.. А ти зроду й словечка до мене не промовиш, немов колода яка нечуственна!.. Я разів із двадцять проз тебе пройду, а ти й з місця не зрушишся, щоб хоч злегенька ляснути мене по спині чи то озватися до мене яким словечком. Ет, к лихій матері! Як собі хочеш, а так не годиться! Холодна в тебе кров, дівчино, та й уже!
Шарлотта. Нічого не вдієш! Таку вже маю вдачу… Не можу ж я себе переробити!
П’єро. Вдача тут ні до чого! Коли хто з ким любиться, будь-що-будь, а критися з тим він не здолає, завжди чимось виявить, що в нього на серці.
Шарлотта.
П’єро. Отакої! Чи я ж того не казав? Коли б ти мене любила, хіба сказала б ти мені отаке?
Шарлотта. То чого ж ти мені голову морочиш?
П’єро. Стонадцять чортів! Та що ж я тобі лихого роблю? Я тільки прошу, щоб ти була приязніша до мене.
Шарлотта. Ну, то не чіпай мене, постривай трохи і не підганяй. Може ж, воно й прийде само, отак раптом, коли ми покинемо об тім думати.
П’єро. То перебиймо ж руки, Шарлотто!
Шарлотта(подаючи руку). Гаразд, згода!
П’єро. Обіцяй же мені, що ти таки покохаєш мене міцно-преміцно.
Шарлотта. Зроблю все, що зможу; та тільки треба, щоб воно прийшло само собою. Глянь, П’єро, чи це не отой самий добродій?
П’єро. Атож, це він.
Шарлотта. Ах, боженьку ж мій, який же він гарнесенький! Ото було б шкода, коли б він утопився!
П’єро. Я зараз повернуся; піду вип’ю жухлик винця, щоб підживити душу та трохи отямитися після тієї, халепи, в яку я був ускочив!
Дон Жуан. Нам не пощастило, Сганарелю: цей несподіваний шквал перекинув у море разом з нашим човном і наші плани; але, сказати тобі правду, ота селяночка, що я на неї тут натрапив, потішила мене, — вона така чарівлива, що весь жаль мій минувся безслідно, і я не шкодую більше, що ми зазнали такої невдачі. Не слід випускати те серденько з рук, тож я й зробив уже все для того, щоб мені не довго довелося обмежуватися самими зітханнями.
Сганарель. Признатися, пане, дивуюся я на вас. Ще не отямилися ми після тієї смертельної небезпеки, а ви, замість того щоб скласти небові дяку за ласку, що воно її нам вчинило, знову намагаєтеся стягти на себе його гнів вашими повсякчасними фантазіями, та вашими любуваннями, та милу…
Дон Жуан свариться на нього.
Та годі-бо вам, шахраю ви неприторенний, ви й самі не тямите, що базікаєте, а господар ваш тямить, що він робить. Ходімо!
Дон Жуан(помітивши Шарлотту). От тобі й на! Звідки взялася ще й ця селяночка, Сганарелю? Чи бачив ти коли таку красуню? І чи не здається тобі, скажи-но мені, що ця аж ніяк не гірша за ту першу?
Сганарель. А звісно. (Набік). Наша пісня гарна й нова, починаймо її знову…
Дон Жуан(до Шарлотти). Якому щасливому випадкові маю я дякувати, красуне, за таку приємну зустріч? Як?! Та невже ж отут, у сільській місцевості, серед цих дерев та скель, можна раптом натрапити на таке чарівне створіння, як ви?