Карафуто
Шрифт:
Він не доказав. Володя вдарив його щосили головою в живіт. Провокатор глухо зойкнув і впав навколішки. Володя навалився на нього всім тілом і вибив у нього з рук фінку.
Шпиг закричав. Володя затулив йому долонею рота. Шпиг гукав на допомогу. Потім він замовк. Він зрозумів, що крик виснажує сили. Він боровся озвіріло, намагаючись ухопити рукою ножа. Ніж сковзнув схилом сопки.
Шпиг був дужчий за Володю, але Володя — гнучкий і спритний. Він в'юном вислизав з цупких обіймів, звивався вужем, але, здавлений раптом рукою за шию, впав на бік. Шпиг опинився
Володя чув, як він важко дихав. Шпиг прохрипів, стискуючи міцніше й міцніше шию Володі:
— Тепер буду кінчати…
Дихання перехопило. Невже він і справді задавить?
Володя підібгав ногу і з силою, як пружина, вдарив нею ворога в бік. Шпиг скоцюрбився, але шиї не випустив.
Юнак почував, що мине найбільше півхвилини, і все буде скінчено. Сили швидко занепадали. Тоді він відчайдушно сіпнувся, простяг руки і схопив шпига за ногу, З несподіванки той утратив рівновагу й беркицнув рядом з Володею.
Це була тільки мить. З завмиранням серця Володя побачив за два кроки ліворуч стрімке урвище. Коли пощастить зіпхнути туди шпига, він розіб'ється на смерть. Але може бути, що в останню мить, летючи вниз, на каміння, він потягне за собою і його, Володю.
Ця думка промайнула швидко, як блискавка, і в голові вже було рішення.
Володя з силою штовхнув шпига до урвища.
НЕВІДОМА БУДІВЛЯ
Приголомшений падінням, Володя глянув угору. Майже стрімка круча здіймалась перед ним. Десь угорі, на краю урвища, зазирали в провалля берізки. На юнака ще продовжували сипатися дрібні камінці й земля, але він лежав на невеличкому виступі, вхопившись руками за кущ.
Він живий. Він бачить угорі небо. Він швидко обмацав себе і зробив кілька рухів ногами й руками. Кістки цілі. Пальці скривавлені. Це дрібниці. Він живий! Так, він справді живий!
У перший момент він навіть забув про шпига. Потім враз схопився, шукаючи його поблизу очима.
Він побачив його далеко внизу. Шпиг лежав на камінні в проваллі нерухомою колодою.
Кілька хвилин Володя обмірковував становище. Він сам мимохіть здивувався ясності думок і своєму спокоєві в той час. Він швидко й уважно оглянув спуск у провалля Він не проминув очима жодного виступу на схилі кручі, жодного каменя й кущика.
Володя вирішив спуститись до шпига. Треба переконатися, що він мертвий. І крім того…
Це була чудова думка. Принаймні такою вона здалася юнакові. І він її має виконати будь-що. Але для цього треба спочатку спуститися в провалля. Однаково нагору не вилізеш. А провалля, напевно, має вихід.
Володя почав обережно спускатися. Це була важка й небезпечна робота.
Хабаров лежав нерухомо. Ясна річ, він був мертвий, його очі були заплющені, а в рот набилося землі. Він не дихав.
Володя пошукав у шпига в кишенях. Так. Те, що юнак сподівався знайти, є! Це був невеличкий папірець, посвідка, що Хабаров працює дроворубом на лісорозробках Фуксімо.
Крім того, в шпига було двісті паперових ієн [6] , по двадцять у білеті, і багато срібних монет по п'ятдесят і двадцять сен.
Знайшов Володя й інший папірень-посвідку, що Петро Хабаров дійсно є син Михайла Хабарова, офіцера колишньої білогвардійської російської армії. Ця посвідка була ретельно зашита в кишені штанів, і намацав її Володя тільки випадково.
Вкупі з посвідкою лежав невеличкий круглий жетон з міді, на якому була зображена розквітла хризантема і вибито номер 2008.
6
Ієна— дорівнює нашому карбованцю. Має сто сен.
Володя довго міркував, що означає цей жетон і справжнє його значення розгадав тільки пізніше, коли потрапив у дуже критичне й небезпечне становище.
Юнак стягнув з шпига штани з дебелої «чортової шкіри» і надів їх на себе. Штани прийшлися якраз. Так само натягнув синю сорочку Хабарова. Тепер Володя скидався на справжнього дроворуба.
Посвідки, гроші й жетон сховав у кишеню і рушив проваллям. Насамперед, як вибратися звідси? З обох боків здіймалися майже стрімкі стіни. Треба якнайшвидше знайти вихід.
Гірська ущелина в один бік ширшала, цим напрямком і пішов Володя. Справді, він незабаром вийшов у невеличку долину з високою травою.
Насувалася ніч, над долиною безшумно шугали нічні птахи. Володя не знав, у який бік йому треба податися. Він загубив напрямок і ніяк не міг орієнтуватись. Лишилось єдине — чекати ранку.
Володя нарвав кілька оберемків соковитої трави й зробив собі м'яку постіль. Він ліг горілиць і дивився вгору. Небо облягли хмари. Десь недалечко кричав болотяний птах, навколо шепотіла висока трава, і комарі жадібно накинулись на юнака. Вони гули, співали, дзуміли на тисячу ладів — тонко, басовито, одні — протяжно, інші — похапцем. Від їхніх укусів горіла шкіра. Довелося заритися з головою в траву і сховати під сорочку руки.
Хоч як було зморене тіло, але від пережитого нервового напруження сон довго не приходив.
Що зараз робить батько? Що з ним? Може, закатований, помирає в ямі, і йому ніхто не подасть навіть кухля води?
Юнакові здавалося, що він злочинно згаяв безліч часу, коли кожна година дорога, коли кожна змарнована година може коштувати батькові життя.
Володя зривався на ноги, щоб іти вперед, швидше вперед, до своїх. Але ніч була темна, навколо стояла глуха тайга, і невідомо навіть було, в який бік іти.