Iван Туркенич
Шрифт:
– Значить, удвох ішли. З ким же?
Туркенич мовчав. Гітлерівець так само спокійно і холодно знову запитав:
– Я тебе питаю: з ким ти йшов?
– З бійцем моєї частини,- відповів Туркенич. – І куди йшов?
– Хотів вийти з оточення.
– Де поранений?
– В бою нашої батареї з танками. Помічник коменданта дещо пожвавішав.
– О, це цікаво. Танки, звичайно, знищили батарею? Знаєш, як це… оцей… ну, розумієш, білизну гладять… а згадав: утюг.
Він зробив кілька кругоподібних рухів, показуючи, як танки повинні «утюжити» підбиті гармати.
Туркенич
Фашист кивнув головою, ніби не сумнівався в тому, що батарея росіян була знищена.
– Ну, звичайно, від ваших гармат залишився тільки… Як це? Порох! Так-так, порох! Адже німецькі танки надзвичайно сильні машини, правду я кажу? І, не діждавшись відповіді, запитав:
– Твоє прізвище… Тур… Туркенич?
– Так.
– А звати Іван? Адже всі росіяни Івани, ха-ха!
Поліцаї підлесливо посміхнулись. Офіцер продовжував розглядати документи.
– Де жив?
– У Краснодоні.
– Ну, я так і знав: всі росіяни – Івани, і всі – червоні! За винятком, звичайно, оцих молодців,- німець кивнув на поліцаїв.
– Так, за винятком мізерної купки запроданців,- голосно сказав Туркенич.
– Що ти сказаав? – розтягуючи слова, загрозливо запитав офіцер.- Ти, звичайно, комуніст?
– Ні,- відповів Туркенич.- Я – комсомолець.
Фашист відкинувся на сидінні крісла.
– Ось як? Так і запишемо: комсомолець. Це, значить, як у вас, росіян, прийнято називати, ти помічник комуністів?
– Так,-чітко промовив Туркенич.
– Тоді відповідай: хто комуніст у таборі?
– Не знаю.
Німець постукав пальцем по краю стола:
– Ось що, Іване, ти, здається, людина розумна. Ну, подумай сам: адже я тебе за те, що відмовляєшся відповідати, накажу розстріляти. Або ні: відправлю тебе в інший табір, у нас є недалеко таке місце для впертих полонених. О, там особлива розмова з тобою буде! І розмова дуже-дуже коротка. Зрозумів?
– Зрозумів,- глухо відповів Туркенич.
– Ну, і як ти вирішив? Будеш відповідати?
Туркенич, різко хитнувши головою, відмовився.
– Значить, ні? Не будеш? Ну, як знаєш. Ще пожалкуєш, голубчику, пожалкуєш.
Зібравши документи Туркенича, він кинув їх писареві.
– У дев'ятнадцятий. З першою ж партією.
– Добре,- підскочив писар, беручи папери.
Він поклав їх на свій столик; маленька Фотокарточка випала з його рук на підлогу. Офіцер зацікавився:
– Що там таке?
Туркенич метнувся до столика писаря,але обидва поліцаї повисли на його плечах. Гострий біль примусив Туркенича глухо застогнати,
– О-о, яка красива особа! Це твоя, як кажуть, подружка? – сказав офіцер, розглядаючи фотокарточку дівчини, з якою Туркенич дружив, коли вчився у Севастопольському артилерійському училищі. І, насміхаючись, закінчив: – Шкодую, що вона незабаром залишиться без свого жениха.
Поліцаї схопили Туркенича і потягнули з комендатури. …Минуло ще кілька днів. «Турботи» лікаря «весела смерть» і дизентерія робили свою справу: в байраці за табором щодня росли маленькі горбики.
– Що ж, вони нас мором вирішили знищити? – із злістю запитав Лагутін своїх друзів.- Але ж ми люди, люди!
Тимофій
– Йди за мною.
«В дев'ятнадцятий…» – майнуло в Туркенича, і він завмер, не відриваючи погляду від безмовно спрямованих на нього очей Лагутіна і Тимофія, Як багато може передати поглядом солдат солдатові в коротку мить розлуки! І братський привіт, і підбадьорення, і побажання мужньо пройти останню путь…
У новий табір полонених погнали ввечері. В голові колони їхав німецький офіцер, але конвоїрами були румуни. Вони нервували й поспішали: ще вчора партизани обстріляли штабну машину і підірвали міст на шосе. На ремонт дороги пішло чимало часу, і останні кілометри перед новим табором полоненим довелося йти уже в густих сутінках. Коли минули основне шосе, конвоїри попрямували степом. У темряві, що швидко опускалась на землю, нечітко вимальовувались то кургани, то зарості. Вузька доріжка вилася між балками, здалеку виднілись контури невисоких будинків.
«Табір… або, можливо, якийсь розбитий фашистами радгосп»,- подумав Туркенич.
Кілька разів перед полоненими виникали силуети підбитих танків – колона проходила по місцях недавніх боїв. Туркенич ішов в одному з останніх рядів. Плече дуже боліло, в усьому тілі відчувався то озноб, то сильний жар.
«Що ж робити? – думав він, інстинктивно намагаючись пробратися до краю.- Смерть у «таборі профілактики» або від голоду і хвороби?..»
– Швидше, швидше!.. Темпо, темпо!..- квапили конвоїри.
Дорога ставала вужчою, колона полонених розтягнулась, огинаючи глибокий яр. Дикий вишняк, таволга і дикий мигдаль буйно розрослися по його краях.
Туркенич, напружуючи зір, хотів визначити віддаль до яру. Він знав, які глибокі і звивисті глухі балки в донецьких степах.
Попереду почулися крики і лайка: хтось із поранених полонених упав, а конвоїр «піднімав» його ударами приклада і важкого кованого чобота.
Туркенич на секунду затримався. Долаючи біль, він кинувся до яру. Почулись крики конвоїрів, кілька пострілів. Але Туркенич їх уже не чув: не розбираючи дороги, він добіг до крутого обриву і кинувся вниз, ударившись при падінні головою об вапняк…
Конвойні обмежились безладною стріляниною. Обшукувати яр у густих сутінках вони побоялись.
РОЗДIЛ ТРЕТIЙ
Отямився Туркенич у напівтемряві. Голову підняти він не міг,- кожний порух віддавався по всьому тілу різким, пекучим болем. Але поступово очі звиклися з темрявою якогось незвичайного приміщення, у якому він лежав. Поранений ледве розрізнив спочатку маленький триногий столик, грубо збиту табуретку, земляну долівку.
Невелика печера-землянка, всього кроків чотири у довжину, була вирита в глибині балки, недалеко від піщаного насипу. Навколо – густі кущі дикого терну, акації, ожини. Лише погляд досвідченої людини міг знайти між піщаних горбків і пожухлої спаленої пекучим сонцем трави ледве помітну лазівку у землянку.