Iван Туркенич
Шрифт:
– Хенде хох!..- почулися раптом охриплі від ранкового туману голоси.
Туркенич опам'ятався, хотів швидко піднятися, але застогнав від нестерпного болю: у нього вчепилися, злісно лаючись, двоє німецьких солдат.
– Рус, сдавайс! – крикнув один з них і штовхнув автоматом у плече.
Туркенич майже хвилину не міг перевести подих, до того пекучою і гарячою була хвиля болю. Зціпивши зуби, із спотвореним, помертвілим лицем дивився він, як фашисти в'язали Лагутіна, який одчайдушно відбивався.
Через півгодини полонених погнали
Туркенича й Лагутіна привели туди надвечір.
Кілька годин колона військовополонених простояла перед високими воротами, густо обплетеними колючим дротом. Дріт у три ряди був також і огорожею табору. Через кожні сто кроків височіла сторожова будка, біля якої ходили вартові і бігали спеціально видресирувані вівчарки.
В колоні полонених було багато поранених. Вони ледве трималися на ногах, намагаючись не показати конвоїрам утоми: тих, що опускалися на землю або навіть прихилялися один до одного, німці «підбадьорювали» ударами прикладів. Поранених били особливо сильно.
– Ох, швидше б за ворота потрапити… Там, можливо, перев'яжуть та хоч напитися дадуть…- прошепотів Лагутін, який намагався будь-що триматися прямо.
– Ти думаєш? – запитав його Туркенич.
Лагутін хотів було відповісти, але, оглянувши ще раз довгу низку стомлених, почорнілих полонених, задумався і опустив голову.
Уже вночі їх впустили в табір. Ніяких будов не було видно.
– Лягай! Хто встане до світанку – стріляти на місці! – закричав ламаною російською мовою один з конвоїрів.
При світлі «летючої миші», прикріпленої до одного із стовпів, Туркенич і Лагутін якось обдивилися і лягли на землю. Незважаючи на задушливе, сперте повітря, на тісноту від сотень людей, звалених в одну купу, Туркенич швидко забувся важким сном.
РОЗДIЛ ДРУГИЙ
Ледь почало світати, почулися глухі, розмірені удари по рейці.
– Вставай швидше!.. Перевірка!..-штовхнув хтось Туркенича у плече.
Ще не зовсім отямившись, Туркенич перепитав:
– Перевірка?
Сусід, який його розбудив, виявився маленьким худорлявим хлопчиною років вісімнадцяти. Він старанно перев'язував свою поранену ногу брудним ганчір'ям.
– А, новенький… Мабуть, вночі пригнали? Наших порядків ще не знаєш? Вставай, вставай жвавіше, а то, дивись, ген ота жердина довга з нагайкою і до нас добереться! – говорив хлопчина, нашвидку закінчивши перев'язку і ледве піднімаючись з землі. Туркенич побачив, як в їхній бік крокував високий есесівець, справді схожий у своїй довгій сіро-зеленій шинелі на жердину. Мовч-ки, не зупиняючись, він хльостав навідліг нагайкою тих полонених, котрі, як йому здавалося, недостатньо проворно вистроювалися на перевірку. В його озвірілій, діючій, мов автомат, постаті було стільки ненависті до беззбройних людей, що Туркенич мимоволі, з почуттям страху і гидливості поспішив під-вестися на ноги.
Полонені вистроїлися. Навколо
Світало. Туркенич міг тепер роздивитися увесь табір. Він був обнесений з усіх боків стовпами і колючим дротом. Направо від колони, в якій чекали перевірки Туркенич і Лагутін, виднілась у тумані така ж колона полонених, а зліва, за бараками охорони, темніли тіла людей, які безладно лежали на землі в найрізноманітніших позах.
– Вони вже не можуть стояти на ногах, а ген ті, з номерами, ще ледве піднімаються,- пошепки сказав Туркеничу сусід, який його розбудив.
– Чого ж вони не встають? – не втримався від запитання Лагутін і зойкнув: есесівець, який почув розмову полонених, зі всієї сили вдарив його нагайкою по обличчю.
Лагутін обхопив руками голову… Кров просочувалась крізь пальці…
Перевірки довелось чекати понад три години. Есесівці два рази змінились, а полонені все стояли, не наважуючись порушити лінію. Нарешті, з'явився комендант табору. Його супроводжував ад'ютант з вівчаркою коменданта на поводку І писар, який тримав у руках старанно розграфлені списки, де були записані «табельні номери».
Перевірка почалася з того, що ті, яких вчора пригнали в табір, одержали номери. Писар викрикував прізвище, а підсліпуватий конвоїр з витягнутою шиєю запобігливо називав номер, одночасно вішаючи раніше заготовлену дерев'яну бирку на шию полоненому. Туркеничу і Лагутіну дали бирки з номерами 1072 і 1073. Один із сусідів одержав номер 1080 і з такою злобою стиснув бирку у руці, що дощечка тріснула. Писар замотав головою і закричав:
– Ні, ні! Одягнути треба! Тепер нема твоя прізвище! Ти тепер єсть номер одна тисяча нуль вісімдесят!
Полонений начепив бирку на шию, прошепотівши:
– Дожився… Номером став… Нарешті перевірка закінчилась, і полоне-ним дали команду:
– Вільно!
Туркенич і Лагутін звалились на землю. Туркенич вдивлявся у схудлі, потемнілі обличчя сусідів. Було видно, що полонені вже протягом тривалого часу голодували.
– Ну, тепер «весела смерть» нас оглядатиме, реготатиме й дивуватиметься,- пробурмотів крізь зуби худорлявий хлопчина, що лежав поряд з Туркеничем.
Лагутін уже встиг узнати його ім'я і тихенько перепитав:
– Це ти про кого, Тимофію? Це що за «весела смерть»?
– Сам узнаєш,- скривившись від болю і намагаючись зручніше покласти хвору ногу, відповів молодий солдат.
Розкотистий сміх і вигуки донеслись до Туркенича і його товаришів. Полонені повернули голови до комендантського барака, звідкіля швидко йшов до них лікар. Тимофій стиснув кулаки, прислухаючись до запитань і зауважень товстенького веселого німця у формі офіцера медичної служби.
– О, номер сто сімдесят ще живий! Міцна натура: Ілля Муромець!