Гра в пацьорки
Шрифт:
– Що?
– не зрозумiв Плющик.
– Тьху, потворко!
– беззлобно обурилась Оленка.
–
Ваш номер виграв.
I вона зiбгала свою картку в руцi. Плющику поталанило вперше. З Шекспiром. Про решту вiн поки що не знав. Не знав, тому i запитав у засмученої дiвчини:
– Любите Шекспiра?
– Люблю… - вiдповiла Олена i почала просуватися до виходу - аукцiон закiнчився.
Несподiвано Плющик уявив (хоча фантазував на цi забороненi теми доволi рiдко), що це вона сказала ЙОМУ! Ось ЦЕ. Це саме.
Як воно звучить? Лю-блю…
Тут Плющик з жахом i соромом констатував, що думає про… жiнку.
Вiн, негарний, незграбний, той, що нiколи не мав успiху у жiнок! Вiн думає про жiнку. Цiкаво, що б на це сказала мати? Вона так мрiє про внукiв… Господи, про кого?! Про внукiв! Таких собi рожевих iстот в мереживi i гольфах з балабонами… Дмитру це точно не сподобалося б. Адже наразi вiн єдине божество в хатi. Навiть пахне, нiби щойно з Олiмпу - шампунем.
Так, а до чого ж тут ВОНА? Та вона ж i є - жiнка! Тобто матерiалiзоване втiлення поняття, про яке вiн завжди думав вiдсторонено, як, наприклад, про купiвлю вiлли на Канарах.
Плющик з невластивою йому нахабнiстю почав працювати лiктями, розштовхуючи натовп, який щiльною хвилею сунув до вузького виходу. Рудий «кiнський хвiст» маячив десь далеко попереду. Вiн ледве наздогнав дiвчину i вхопив за руку (вiн не знав, як поводитись з жiнками, аби сподобатись).
– Вiзьмiть мою картку!
– зопалу вимовив вiн.
– Навiщо?
– висмикнула руку вона.
– Але ж ви любите… Шекспiра!
– Плющик навмисно зробив паузу i, зачаївши подих, чекав на те саме слово.
– Ну… люблю. То й що?
– А я тут зовсiм випадково, менi це нi до чого!
– гаряче брехав Плющик.
– Я взагалi книжок не читаю!
– Спекулянт, певно?
– Чому спекулянт? Я лiкар. Вухогорлонiс. Плющик. Семен. Друга мiська полiклiнiка.
Щось в ньому змусило Олену затриматись, подивитись на нього уважнiше.
Що саме? З одного боку, потворка i дивак, з другого - лiкар, з третього - має таке ж захоплення, тiльки чомусь так непереконливо бреше, вкриваючись рум'янцем. Кумедно.
Словом, пiшли вони до сусiдньої кав'ярнi-шашличної.
Але шашликiв там чомусь не було. I взагалi нiчого не було, крiм пирiжкiв з лiвером i какао. Дивно, як людей зближує їжа, байдуже яка: чи стiл з фаршированою осетриною, чи холодний лiвер, чи склянка насiння, роздiлена порiвну.
У цей день Олена Березовська отримала, по-перше, сонети Шекспiра видання 1956 року, по-друге, чоловiка для душi.
Її замiжнi подруги вважали, що чоловiкiв як мiнiмум треба мати не менше двох. Один з яких обов'язково для душi.
Плющик в розряд для душi пiдходив iдеально: цiкавий спiврозмовник (виявилось, що лiкар-вухогорлонiс має енциклопедичнi знання з усiх можливих галузей мистецтва!), професiя пiдходяща (i не важливо, що «вухо, горло i нiс» - теж якась користь), не лiзе (хоча б раз спробував
I ось на тобi - мати! Алевтина Сергiївна Березовська щодня пiдточувала цю фортецю:
– Семенчик - диво! Семенчик - знахiдка для тебе! Вiн тебе обожнює. Чого ще треба? Вiн тебе все життя на руках носитиме! Та й iнша не вiдiб'є. Вiчний спокiй! I подумати: цитує Шекспiра й Байрона з першоджерел! У наш час!!! Лiкар з перспективою. Розумний. Тихий…
– Потворка!!!
– вигукувала Олена щоразу рiзкiше.
Одного разу вона сказала йому:
– Ти - потворка. Божевiльна потворка не вiд свiту сього. Я виходжу замiж!
Плющик закляк.
Вони бродили осiннiм сквером, що дощенту був заповнений дiтьми i старенькими…
– За кого?
– голос впав i з горла вийшов лише якийсь незрозумiлий
клекiт.
– Що?
– За кого?… - знову клекiт, але вона зрозумiла.
– Та за тебе ж, дурнику!!!
Завiса! Завiса. Завiса…
Було весiлля.
Був ошаленiлий вiд щастя Плющик, його мати, що ридала в жорстку шерсть тремтячого Дмитра, були гостi - медперсонал полiклiнiки № 2
i спiвробiтницi нареченої, був шикарний стiл в ресторанi «Джерело», були подарунки, квiти, тости i танцi.
Була бiла сукня, фата, троянди, було тихе так в РАГСi й обручка з дорожезним антикварним дiамантом, яку десь «вибiгав» Семен. Але нареченої не було. Вона сидiла з вiдстороненим обличчям. Вiдволiкаючись вiд курчат «табака», її спiвробiтницi кидали на неї докiрливi погляди: «Тепер треба шукати iншого для душi!»
Добряче розiмлiлий Соєв обiймав нареченого i шепотiв у вухо брутальностi про переваги i недолiки сiмейного життя. Помiтивши, що Олена не повертається зi своєї позахмарної далечини, Плющик засумував, не вiдгукувався на багатоголосе «Гiрко!», а пiд кiнець свята вперше в життi побився з Соєвим…
Ось так у Оленки Березовської з'явився чудовий чоловiк. I багато хто з її колег вважав саме так. Секретарку Раєчку вражало те, що вiн медик; Галину, яскраву блондинку, що косить мужикiв направо-налiво, те, що вiн «лопух, яких можна дурити усе життя»; Марiчка була в захватi вiд його начитаностi. I всi, слiдом за Оленкою, казали - потворка. Але, звiсно, поза її вухами.
А загалом турбюро жило своїм звичним життям.
I нiхто вже не пирскав в кулачок, коли Олена, зателефонувавши чоловiку, казала:
– Привiт, Потворко!
Та ось стався iнцидент.
Ледве до мiлiцiї справа не дiйшла. Навiть побої знiмали!
«I через що вона так сказилася?!» - вигукували потiм свiдки.
Отже, пiсля обiдньої перерви, Раєчка, що завжди залишалася на мiсцi через якусь складну дiєту, сказала:
– Телефонував твiй Потворка!
Звичайнi слова.