Гра в пацьорки
Шрифт:
Варiант другий: Мартуся пiдходить до незнайомця i питає, котра година… Жах! Де ми нахапалися такої банальщини?!
Варiант третiй: Мартуся…
Але з цим варiантом ми запiзнилися - незнайомець пiдiйшов сам i зi зворушливим акцентом запитав, котра година.
Я тактовно повiдомила, щоб вiн з усiма питаннями звертався ось до цiєї дiвчини, а сама, зробивши Мартусi «страшнi очi», попрямувала до виходу. Моя мiсiя закiнчилася.
Мартуся зателефонувала в той же вечiр:
– Вiн надто гарний для мене! Ми чудово погомонiли, i все. Щоправда,
– А ти?…
– Вiдмовилась. Не можу ж я вiшатися на шию з першого ж разу!
– А замiж ти теж збираєшся не з першого разу?
– обурилась я.
На тому кiнцi дроту почулися гiркi схлипування.
Словом, вранцi я обдзвонила усi готелi i в дванадцятому вiдшукала таки нашого «нареченого». Назвавшись Мартою, я призначила побачення бiля фонтану.
Цього разу все вийшло: Мартуся з Майклом гуляли мiстом, посидiли в кав'ярнi, а увечерi пiшли до театру.
Ще через кiлька днiв Майкл закохався у Мартусю по самiсiнькi вуха.
Здавалося, щастя стрибнуло до її кишенi. Я навiть просльозилася, уявляючи, як буду проводжати подругу на лiтак, i вирiшила подарувати їй свiй домашнiй халат, який їй так подобався.
Кажуть, що нема нiчого простiшого, нiж вийти замiж за iноземця. Тут прийом один: бути жiночною. Весь мiсяць цього бурхливого роману Мартуся нагадувала хмаринку. Але пiд кiнець ударив грiм: за день до вiд'їзду Майкл печально повiдомив, що має дружину. Звiсно, вiн її не кохає, навiть дивитися не може, але… щоб отримати розлучення, треба заплатити купу грошей, та ще й утримувати покинуту дружину, мов королеву, до кiнця днiв своїх. А цього вiн не може собi дозволити.
«Чому ж вiн одразу не сказав, що одружений?», - ридала Мартуся. Але вiдповiдь на це запитання, на жаль, була ясна як божий день.
Кинувши винуватий погляд на Мартусю, Майкл полетiв у свiй Лондон.
А ми зробили висновок: якщо у вас закохався iмпозантний iноземець, це зовсiм не означає, що вiн з вами одружиться.
I ми розробили iншу тактику…
Тобто вирiшили дiяти, виходячи з духовних потреб Мартусi. Вона захоплювалася живописом. Тому нового кандидата в чоловiки почали шукати у творчих колах. Усе-таки у нас на першому мiсцi - духовне єднання, решта - прикладається. Протягом мiсяця ми старанно вiдвiдували виставки, салони i вернiсажi молодих художникiв, а тих, чиї картини сподобалися, заносили в список потенцiйних наречених.
Нарештi Мартуся зупинилася на одному - найталановитiшому, найгарнiшому i найзагадковiшому з дивним iменем Авель.
Щоправда, у Авеля був один мiнус - вiн приїхав з Марiуполя i головним чином ночував у майстернях своїх друзiв.
Але Мартусю це не засмутило, вона закохалася в Авеля з першого погляду.
Вiн теж був не проти познайомитися з подругою тiснiше…
Щоб вразити i завоювати його остаточно, ми приготували вишукану вечерю i запросили його до Мартусi в гостi.
– Квартира твоя?
– ледь не з порога запитав наш ангел-Авель.
– Нi!
– скрикнула я,
– Марта її винаймає!
– Теж добре!
– не засмутився Авель.
– А ви не проти, якщо я покличу сюди друзiв? Таку вечерю втрьох не подолаємо.
Вiн був просто первозданне диво!
Звiсно, друзi не входили в нашi плани, але довелося змиритися, i Авель почав накручувати диск телефону.
Через годину в затишну Мартусину квартирку набилося людей з двадцять. Вони димiли сигаретами, сперечалися i їли, їли, їли.
Гуляли до ранку.
Наступного вечора Авель прийшов сам i залишився.
Мартуся з головою поринула в привабливий свiт богемного життя.
А я, нарештi, змогла зайнятися своїми справами, адже останнiм часом ми тiльки те й робили, що бiгали по виставках. Поява в Мартусиному життi Авеля дала менi перепочинок.
Рiвно через мiсяць Мартуся у вiдчаї попросила мене взяти участь в операцiї зi звiльнення квартири вiд Авеля…
Коли я переступила порiг її квартири, здалося, що стою на руїнах Риму пiсля завоювання його варварами. Скрiзь валялися вичавленi тюбики з-пiд фарби, брудний пластиковий посуд, пляшки, в горщиках з квiтами стирчали недопалки…
Звiльняючи це лiгво, Авель сказав: «Ти мене нiколи не забудеш!»
Дiйсно, Мартуся забула його не скоро - два мiсяцi ми виносили смiття, переклеювали помальованi шпалери i фарбували пiдвiконня.
А потiм знову пiдвели риску: людина, що ТАК вiддається творчостi, не пiдходить для нормального шлюбу.
Словом, вирiшили шукати щось простiше…
I подумали ось про що.
Чому так виходить: усiм подавай дипломата, художника, актора чи директора фiрми, а от бухгалтер чи вчитель молодших класiв ходить самотнiй, неохоплений увагою. А хiба вони гiршi? I хiба не нареченi?
Пiсля цих роздумiв ми вирiшили охопити увагою й iншi верстви населення.
– Головне, щоб людина була хороша, - виголосила Мартуся i погодилася на експеримент: ми спалюємо електропроводку i викликаємо електрика.
А раптом прийде молодий, гарний, розумний «Едiсон»?!
А якщо нi, то будемо по черзi виводити з ладу iншу домашню технiку, поки не знайдемо гiдну кандидатуру. Рiшення прийнято!
Хоча в успiх цiєї справи я не дуже вiрила, просто ввiйшла в азарт.
Перед приходом електрика Мартуся одягла нiжно-блакитний спортивний костюм i вдавала розгублену. Про все, що вiдбулося потiм, я дiзналася вiд неї…
Прийшов електрик, полагодив проводку, фен, праску, а також щось там пiдкрутив у телевiзорi.
Мартуся (суворо за розробленою iнструкцiєю!) запропонувала чай
i спробувала завести розмову. З'ясувалося, що Дмитро (так звали електрика) працює в ЖЕКу за сумiсництвом, а за освiтою - iнженер комп'ютерної технiки, i шукає роботу за фахом.
Мартуся взялася йому допомогти, адже її пiдприємству потрiбнi були саме такi спецiалiсти.
А потiм у Мартусi з Дмитром закрутився шалений роман, який закiнчився весiллям.