Гра в пацьорки

Роздобудько Ирэн Виталиевна

– має власну думку;

– знає, що нiчого не буває занадто;

– упевнена у своїй винятковостi.

Але якщо добре розiбратися, то все-таки не зрозумiло. Хто вона - Справжнє Стерво: скандальна сусiдка, що перемиває кiсточки навiть дворовому коту Мурзику, загадкова ледi Гамiльтон, здатна однiєю посмiшкою послати в наступ вiйська свого адмiрала, чи та ж Наомi Кемпбл, що вичавлює чоловiкiв свiту, мов лимони?

Варто розiбратися.

Отже…

Клас перший, примiтивний

Це найпоширенiший варiант. У книзi людських типажiв вiн значиться пiд назвою «Стерво звичайне». Її прийоми простi, але б'ють

боляче i завжди в цiль.

«Чудова сукенка, - каже вона, склавши губи зворушливою рурочкою.
– Рокiв десять тому у мене була точнiсiнько така. У «секондi» купила?» I якщо ви особа вразлива, цього досить, аби ваш настрiй було зiпсовано, а сукня, нещодавно придбана в модному магазинi, набула стiйкого запаху зношених речей.

А кому не доводилося хоч раз чути класичний вигук: «Ти чудово виглядаєш! Так гарно погладшала!» I, якщо вам далеко до параметрiв всохлих топ-моделей, цього вигуку достатньо, щоб ваша уява додала вам кiлограмiв зо п'ять, з якими ви починаєте безжально боротися до наступного вигуку «благодiйницi»: «Зi спини - ти просто дiвчинка! А що з личком сталося?…» I так - до безкiнечностi. Тому що Стерво звичайне - iстота примiтивна, але вигадлива.

Але ось парадокс: її винахiдливiсть зменшується у геометричнiй прогресiї в залежностi вiд того, яку вiдповiдь вона отримує. А простiше: що рiшучiша вiдповiдь, то менше ентузiазму говорити вам усiляку гидоту.

«Ось котрий вечiр виглядаю у вiконце, - спiвчутливо промовляє сусiдка.
– I нiколи ще не бачила, щоб ваш чоловiк йшов додому вчасно! Завжди пiсля десятої… Бiдна ви, бiдна… Так не можна, голубонько! З цим же треба щось робити…»

Замiсть того, щоб засмутитися i пояснювати, що у чоловiка вiдповiдальна робота з ненормованим робочим днем, одна моя знайома безтурботно знизала плечима: «Що ж поробиш, нелегко бути хрещеним батьком мафiї…» I буйна фантазiя сусiдки зiв'яла сама по собi. З мафiєю не жартують…

Але ось таким стервом мiсцевого масштабу бути не цiкаво та й нудно.

Як казала героїня Фаїни Раневської у «Попелюшцi»: «Королiвство малувате, нiде розгулятися!»

Отже, йдемо далi.

Клас одинадцятий, «випускний»

«Хочу обручку з дiамантом!» - «Вiзьми, люба!» - «Чому золота? Це не модно. Треба в платинi!» - «Вибач, кохана!» - «Вибачити мало! Три наряди поза чергою!!!»

Причому наряди маються на увазi справжнi: сукня, костюм i сумочка з крокодилової шкiри. Думаєте, не помчить обмiнювати каблучку? Помиляєтесь…

А якщо саме ваш не помчить - це лише означає, що ви не живете за першим правилом Справжнього Стерва: люди цiнують вас настiльки, наскiльки ви самi цiнуєте себе!

Одна моя подруга, красуня i розумниця, чудова господиня i, крiм того, сексуальний об'єкт для багатьох чоловiкiв поза межами власної хати, з ранку до ночi пiклувалась лише про здоровий шлунок та стравохiд свого чоловiка. Якось при менi вiн кинув їй недостатньо добре випрасувану сорочку. «Iвасик перенервувався на роботi…», - тихо пояснила вона i пiшла перепрасовувати.

Це тривало доти, доки в розмовi з випадковим чоловiком (який навiть не здогадувався, яку революцiю здiйснює в її свiдомостi) вона про себе почула: «З вашою зовнiшнiстю i характером можна вiдчиняти будь-якi дверi ногою!»

Першi паростки впевненостi в собi дали значнi сходи. Бачили б ви цю скромницю зараз! Кава у постiль!
– найпростiше з того

списку справ, котрi виконує її «Iвасик» для своєї найгарнiшої, найбажанiшої та дорогоцiнної дружини.

А пам'ятаєте чехiвську «Анну на шиї«? Повiривши у свою винятковiсть пiсля першого ж балу, вона з елегантною стервознiстю сказала своєму старому, але заможному чоловiковi: «Забирайтесь геть, бовдуре!» I вiн таки пiшов… Тому що впевненiсть у собi - велика сила. Навiть якщо Бог не дав анi розуму, анi краси…

Але є в цiй категорiї стервозностi щось награне, неприродне, якийсь елемент неправди, штучностi. I тому теж нудно…

Вищий клас

…Вона заходить до зали, йде прямо по центру. На її плечах чийсь накинутий пiджак. Вона виходить на середину i легким рухом скидає його просто на пiдлогу. I навiть не обертається, бо знає, що пiднiмати кинуться щонайменше шестеро. I вважатимуть це за честь. Причому перевагу буде вiддано тому, хто… лишився на мiсцi.

«Якщо я скажу вам, що я вас люблю, не вiрте менi, хоча я кажу правду!», - кидає вона шекспiрiвську фразу - i спробуй, розберись! Вона здатна тримати чоловiкiв в напрузi до самої старостi. I не тiльки чоловiкiв. Одним своїм виглядом та поведiнкою вона змушує подруг втягнути животи, пiти на нову виставу i нiколи не опускати очей перед «сильними свiту сього».

Її обожнює син (чи донька), тому що вона впевнена, що ЇЇ дитина завжди має рацiю, i не хапається за пасок при першому ж зауваженнi вчительки у щоденнику. Вона взагалi з тих, хто здатен видзьобати очi у тих, хто кине хоч один косий погляд на те, що вона любить.

Її мовчанка красномовнiша за слово. А слово - безцiнне. Бо вона вмiє вставити його вчасно i влучно.

Її небезпечно ображати, адже сама природа збурюється проти цього i рано чи пiзно карає кривдника.

Вона - вiдьма i янгол в однiй особi. З однаковою гiднiстю вона отримує оберемок польових квiтiв вiд бiдного, але коханого менестреля, i дiамант на двадцять каратiв вiд iмператора.

Але нi той, нi той не можуть похвалитися владою над нею.

«Ох, яка ж жiнка!» - це про неї.

«Ну i стерво!» - це теж про неї.

Цiкаво, що обидва вигуки вимовляються з однаковим захватом.

…Певно, це те, що треба. Але щоб стати такою, зовсiм не обов'язково починати з уїдливих плiток на лавочцi бiля пiд'їзду чи манiпулювати чоловiками, як Наомi.

Зрештою, кожна Справжня Жiнка - трохи стерва. А, можливо, i не трохи, але обов'язково вищого класу!

…Уранцi я рiшуче набираю номер телефону своєї кривдницi. Голос у неї досить нещасний, застуджений. «Я усю нiч очей не зiмкнула, - каже вона.
– Усе думала, що ви мали рацiю… Хочете, приїздiть до мене, я зробила млинцi з вишнями. I спокiйно поговоримо». I мiй бойовий настрiй миттєво зникає - нормальна тiтка виявляється. Хоча, звiсно, i стерва…

…Пан Х. вiдгукнувся сам i був настiльки зворушливим, що розiгрувати перед ним сцену з мильної опери здалося недоречним.

Вiн прийшов на зустрiч з чудовим букетом пурпурових троянд.

«Взагалi-то я вiддаю перевагу жовтим…», - мiж iншим зауважила я.

I вiн пiшов купувати жовтi.

«Ох, яка жiнка!», - сказав вiн, простягаючи менi новий букет.

Але в його поглядi чiтко читалося й iнше…

IРОНIЯ ДОЛI-2

<