Гра престолів

Мартін Джордж

Віл неохоче виконав наказ. Пан Веймар роздивився його з відвертим незадоволенням.

— Я очолюю свою першу розвідку. І тепер мушу повернутися до замку Чорний з порожніми руками? Дзуськи! Ми знайдемо тих людей. — Він озирнувся. — Лізь на дерево. Швидко. Роздивися, пошукай вогонь.

Віл відвернувся і промовчав. Сперечатися було безглуздо. Нуртував вітер, продираючи до кісток. Віл підступив до велетенського розлогого сіро-зеленого вартового дерева і поліз нагору. Скоро руки стали липкі від смоли, а сам він загубився серед глиці. Страх висів щільним тягарем десь у животі. Віл прошепотів молитву до безіменних

богів лісу, витяг ножа з піхов і затиснув його зубами, щоб звільнити руки. Смак холодного заліза у роті допоміг трохи вгамуватися.

Раптом унизу панич гукнув: «Хто там?» Віл почув у його голосі непевність, спинився, прислухався і придивився.

Ліс відповів шурхотом листя, дзюрчанням крижаного струмка, віддаленим пугуканням снігової сови.

Та Інші не видали ані звуку.

Віл вловив краєм ока якийсь рух. Лісом ковзали бліді постаті. Він повернув голову і побачив посеред темряви білу тінь, що відразу зникла. Гілля ворушилося під вітром, дряпалося дерев’яними пальцями. Віл відкрив рота, аби попередити, але слова застрягли у горлянці. Може, він помилився. Може, то був птах або відбиток на снігу, якась гра місячного світла. Зрештою, очі так і не побачили нічого певного.

— Віле, де ти? — покликав пан Веймар. — Щось бачиш згори?

Панич поволі обертався з мечем напоготові, зненацька нашорошившись. Мабуть, відчув те саме, що раніше відчув Віл, бо не мав чого бачити.

— Гей, озвися! Чого це так морозить?

А й справді, насунувся крижаний холод. Хапаючи дрижаки, Віл вчепився у своє сідало якомога міцніше, притиснувшись обличчям до дерева і відчуваючи на щоці солодку липку смолу.

З темряви лісу виникла тінь і стала просто перед Ройсом. Вона була висока, тонка, тверда, як стара кістка, з блідою, як молоко, плоттю. Її обладунок, здавалося, змінював колір з кожним рухом, стаючи то білим, як свіжий сніг, то чорним, як тінь, але весь час лишався змережаним темними сіро-зеленими полисками від дерев. З кожним кроком тіні візерунки на ній перебігали, як місячне сяйво на воді.

Віл почув, як засичав, видихаючи, пан лицар Веймар Ройс.

— Стій, де стоїш! — попередив панич. Голос у нього ламався, як у хлопчини. Він відкинув поли соболиного кожуха за спину, аби звільнити руки для бою, і узяв меча обіруч. Вітер стишився; повітря аж заціпеніло від жахливого морозу.

Інший ковзнув уперед без жодного звуку, тримаючи в руці такого меча, якого Віл ніколи не бачив. Клинок той не кували з жодного металу, який на світі вживають люди, натомість він скидався на друзку кришталю: напівпрозорий, мінливий у місячному сяйві, такий тонкий, що трохи не зникав з очей, коли повертався краєм. Меч вигравав ледве помітним блакитним блиском, примарне світло танцювало навколо його країв. Відкілясь Віл зрозумів, що той клинок гостріший за будь-яку бритву.

Пан Веймар зустрів нападника з відчайдушною відвагою:

— Овва, станцюємо!

Він підняв меча над головою, кидаючи виклик. Руки в нього тремтіли чи то від ваги зброї, чи то від холоду, але Вілові спало на думку, що саме з цієї миті лицарчук більше не хлопчисько, а воїн Нічної Варти.

Інший зупинився. Віл бачив його очі: темно-сині, темніші за будь-які людські сині очі. Такі сині, що аж палали вогнем. Вони застигли на мечі, який тремтів у висоті, простежили за місячним сяйвом,

яке текло холодним вогнем по металі. На якусь хвильку Віл піддався надії.

Тоді з тіней виникли такі самі постаті, як перша. Три… чотири… п’ять… Пан Веймар напевне відчув холод, який вони з собою принесли, хоча жодної не побачив і не почув. Попередити лицаря — то був прямий Вілів обов’язок. Але й вірна смерть. Він затремтів, міцніше вчепився у дерево і промовчав.

Блідий меч розрізав повітря. Пан Веймар зустрів його своїм. Коли клинки зустрілися, то замість дзвону металу по металі почувся тонкий болючий виск, наче ледь чутно скімлила якась тварина. Ройс відбив і другий удар, потім третій, відступив на крок. Ще одна злива ударів, і ще крок назад.

Позаду нього — справа, зліва, з усіх боків — стояли терплячі, безликі, мовчазні глядачі, ледве видні серед лісу з-за мінливих візерунків на тонких обладунках. Досі вони ані рухом не втрутилися у двобій.

Мечі схрещувалися знов і знов, аж зрештою Віл понад усе на світі забажав затулити вуха, аби тільки не чути того моторошного скимління. Пан Веймар тяжко дихав від зусиль, подих його парував у місячному світлі, клинок вкрився памороззю. На клинку Іншого танцювало бліде блакитне світло.

А тоді Ройс на якусь мить спізнився. Блідий меч уп’явся крізь сталеві кільця у бік лицареві нижче пахви. Панич скрикнув від болю; крізь кольчугу проступила кров, запарувала на морозі, закапотіла червоними вогниками у сніг. Пальці пана Веймара торкнулися боку; замшова рукавиця відразу ж просякла червоним.

Інший сказав щось невідомою Вілові мовою; голос його нагадував тріск льоду на замерзлому озері, а слова здавалися глузливими.

Пан Веймар Ройс оскаженів і з гарчанням кинувся уперед, вигукнувши «За короля Роберта!». Вхопив укритого памороззю меча обіруч, змахнув ним у пласкому ударі, вклав усю вагу тіла. Та Інший відбив цей удар мимохідь, трохи не зневажливо.

Коли клинки зустрілися, криця розлетілася на друзки.

Крик рознісся нічним лісом, а разом із ним ринули колючим дощем сотні дрібних крихких сталевих уламків. Ройс впав на коліна, з пронизливим вереском затуляючи руками очі. Між пальців потекла кров.

Глядачі присунулися ближче — всі разом, наче їм подали якийсь знак. У смертельній тиші піднялися і опустилися мечі. То була холоднокровна різанина. Бліді клинки пропанахали кольчугу, мов шовк. Віл заплющив очі. Далеко під собою він чув голоси і сміх, гостріші за крижані бурульки.

Коли нарешті Віл віднайшов у собі мужність знову глянути донизу, минуло вже багато часу, і хребет спорожнів. Він сидів на дереві, ледь насмілюючись дихати, поки місяць повільно проповзав чорним небом. Нарешті Віл таки поліз донизу, потерпаючи від судом і занімілих пальців.

Тіло Ройса лежало у снігу долілиць, відкинувши убік одну руку. Товстий соболиний кожух був порізаний у десятку місць. Лежачи отак мертвим, лицар здавався зовсім юним хлопчиною.

Залишки меча Віл знайшов неподалік. Вістря було розщеплене і покручене, мов уражене блискавкою дерево. Віл став на коліна, сторожко роззирнувся і схопив його з землі. Зламаний меч правитиме за доказ. Гаред має знати, що з ним робити. А як не він, то Старий Ведмідь Мормонт або маестер Аемон. Чи Гаред іще чекає з кіньми? Отепер вже напевне час забиратися додому.