Гра престолів
Шрифт:
— Джон… — мовив Нед. — Це певна звістка?
— Роберт написав листа власноруч і приклав свою печатку. Я зберегла його для тебе. Він пише, що князь Арин помер швидко — навіть маестер Пицель нічого не зміг зробити, тільки давав йому макове молоко, щоб Джон не мучився.
— Мабуть, краще така божа милість, аніж ніякої, — відповів Нед. Вона ясно бачила горе на його обличчі, та навіть у цю мить він спершу подумав про її почуття. — Твоя сестра з Джоновим хлопчиком… Що відомо про них?
— У листі сказано тільки, що вони здорові й повернулися
— Твій дядько служить у Долині, хіба ні? Пригадую, Джон поставив його Лицарем Брами.
Кетлін кивнула головою.
— Певно ж, дядько Брінден допоможе, якось втішить її та хлопця, але…
— То поїдь до неї, — запропонував Нед. — Візьми дітей, хай вони там бігають, сміються і галасують. Її синові треба мати біля себе інших дітей, та й Лізу не слід лишати наодинці з її горем.
— Якби ж я могла, — відповіла Кетлін. — У листі є ще одна звістка. Король їде до Зимосічі шукати твоєї ради.
Недові знадобилася якась мить, щоб усвідомити її слова. А тоді сум зник з його очей.
— До нас їде Роберт?!
Коли вона кивнула, його обличчям засяяла усмішка.
На жаль, Кетлін не могла поділити його радість, бо чула замкові балачки про мертву вовчицю, про зламаний оленячий ріг у горлянці. Страх згорнувся в неї всередині кільцями, мов гаспид. Але вона примусила себе посміхнутися до чоловіка, якого кохала, і який не плекав жодної віри у знамення.
— Я знала, що ти зрадієш, — мовила вона. — Треба надіслати звістку на Стіну твоєму братові.
— Авжеж, — погодився він. — Бен захоче приїхати. Я скажу маестрові Лювину, хай вишле найшвидшого птаха.
Нед підвівся і допоміг їй стати на ноги.
— Ласка божа, скільки ж років минуло? Оце він згадав про нас нарешті? У листі написано, скільки з ним буде людей?
— Треба гадати, принаймні сотня панів та лицарів, їхня челядь, та ще стільки ж з половиною різного наброду. А ще приїдуть Серсея і діти.
— Заради них Роберт вповільнить крок, — мовив Нед. — То для нас добре. Матимемо більше часу наготуватися.
— Приїдуть також і королевини брати, — додала Кетлін.
На це Нед скривився. Вона добре знала, як мало любові плекали вони з ріднею королеви один до одного. Ланістери, господарі Кастерлі-на-Скелі, стали на Робертів бік запізно, коли перемога вже була певною, і Нед їм того не забув.
— Що ж поробиш… коли я не можу бачити Роберта без зграї Ланістерів на хвості, то нехай. Виходить, Роберт везе до нас трохи не половину свого двору.
— Де король, там і держава, — відповіла вона.
— Добре буде побачити дітей. Останнього разу найменший ще смоктав цицьку Ланістерихи. Скільки це йому вже, років зо п’ять?
— Принцові Томену сім років, — відповіла
Нед стиснув їй руку.
— Мусимо влаштувати бенкет, обов’язково з піснярами, а ще ж Роберт і пополювати захоче. То я надішлю Джорі на південь з почесною вартою: хай зустріне їх на королівському гостинці й проводить до нас. Боги ласкаві, як ми їх усіх прогодуємо? Кажеш, він уже їде? От клята королівська порода, хай йому грець.
Даянерис I
Її брат тримав сукню на руках, аби вона краще роздивилася.
— Бач, яка краса. Торкнися її. Ну ж бо! Помацай тканину.
Дані помацала. Тканина була така м’яка, що стікала між пальців, як вода. Вона ніколи за життя не вдягала нічого м’якішого. Налякавшись, вона забрала руку.
— Це справді мені?
— Це дарунок від магістрата Іліріо, — мовив Візерис, посміхаючись. Сьогодні брат був у доброму гуморі. — Колір підкреслить твої волошкові очі. А ще ти матимеш золото, коштовне каміння, всілякі прикраси. Іліріо пообіцяв. Сьогодні ти маєш виглядати принцесою!
«Принцесою», подумала Дані. Вона давно забула, як це робиться, та хіба й знала колись?
— Чому він стільки усього дарує нам? — запитала вона. — Чого він хоче від нас?
Майже півроку вони жили в будинку магістрата, їли з його столу, за ними ходили його служники. Дані було тринадцять років, і у своєму віці вона вже розуміла, що такі дарунки мають свою ціну, а надто тут, у вільному місті Пентосі.
— Іліріо не дурний, — мовив Візерис. То був худий юнак з нервово-рухливими руками і дещо гарячковим поглядом світло-бузкових очей. — Магістрат знає, що я не забуду своїх друзів, коли всядуся на мій законний трон.
Дані не відповіла нічого. Магістрат Іліріо гендлював прянощами, коштовним камінням, драконовою кісткою, а заразом і всіляким дешевшим крамом. Казали, що він має друзів у всіх Дев’яти Вільних Містах і навіть далі: у Ваес Дотраку та казкових землях біля Нефритового моря. А ще казали, що немає в нього таких друзів, яких би він не продав з охотою, щойно дадуть належну ціну. Дані уважно дослухалася до балачок на вулицях, але вважала за краще не чіпати мрій брата, які він захоплено виплітав перед нею. Інакше він гнівався, а гнів його був жахливий. Візерис називав таке лихо «збудити дракона».
Брат повісив сукню біля дверей.
— Іліріо надішле служниць тебе скупати. Дивися мені, щоб змила з себе сморід стаєнь. Звичайних коней хал Дрого має безліч, але сьогодні торгуватиме собі кобилицю зовсім іншого штибу.
Він роздивився її прискіпливим оком.
— Досі горбишся. Ану стань прямо!
Руки брата надавили їй на плечі, примушуючи розпрямитися.
— Хай бачать, що ти вже маєш жіночі форми.
Його пальці легенько попестили її маленькі, ще не вирослі груди, схопили за соски.