Грішниця
Шрифт:
Великий сніг лежав довго. Іноді Ларисі здавалось, що їхній маленький світ загорнули у величезне біле простирадло, не лишивши жодного виходу. Мабуть, довгий час так і було насправді, просто це не одразу помітили. Нікому з жителів хутора в місто їхати не знадобилось, необхідності не виникало, адже тут навіть хліб пекли свій. Здається, це робила тітка Зінаїда й приносила до крамниці, де його й купували, інші товари сюди завозили не так часто. Швидкої медичної допомоги, дякуючи Богу, нікому не знадобилось. Так усе й обійшлося. А сніг усе кружляв за вікном, зафарбовуючи все довкола в спокій білого кольору. Десь
У гості тоді ходили мало, тому Лариса встигла звикнути до снігової самотності. Іноді, правда, дзвонила Ніна, і вони розмовляли знову ж таки про сніг. Коли раптом одного вечора хтось постукав у вікно. Визирнувши, Лариса навіть розгубилась, побачивши абсолютно незнайоме чоловіче обличчя. Хвилину стояла посеред кімнати, не знаючи, що робити, потім здогадалась, що дивний відвідувач прийшов, скоріш за все, до Марії Степанівни, просто вікна переплутав або взагалі не знав про її присутність тут.
– Маріє Степанівно, у нас, здається, гість.
– Хто б це міг бути? О, Миколо! Добрий вечір, проходь, сідай ось ближче до грубки, щойно розтопили, то обігрієшся.
Чоловік розгублено розглядав то трави, що звисали зі стелі, то господиню й Ларису. Одразу було помітно, що він нервує чи чогось боїться. Обличчя характерного сіруватого відтінку, припухле, очі червоні. Усе свідчило, що він п’є, однак зараз був абсолютно тверезий. Може, тому й такий переляканий? Всяке буває, коли одного дня на світ раптом подивитися тверезими очима.
– Я по допомогу прийшов…
Марія Степанівна витерла зі столу неіснуючі крихти й зітхнула:
– Допомогти собі, насамперед, лише ти можеш.
Чоловік здивовано так подивився, а потім махнув рукою:
– Та хіба я про себе! Ясно, що гра зіграна, бо пропив усе, навіть сім’ю. Ви мені інше поясніть, чому Маринка, а не я? Навіщо дитині це?
– Почекай, а що з Маринкою?
Він рвучко сховав обличчя в долоні, сидів так, похитуючись взад-вперед, а потім розплакався. Дорослий чоловік ридав, як маленький хлопчик, у якого відбирають улюблену іграшку. Ці сльози були настільки несподіваними, що обидві жінки в перші хвилини стояли мовчки, не знаючи, куди сховати очі. Потім Марія Степанівна принесла великий рушник, щоб можна було сховати сльози хлопчика, а Лариса налила повну склянку води, хоча, доки донесла, ледь половину не вихлюпала.
– Та я нічого. Просто зрозуміти не можу, чому ця клята хвороба обрала мою донечку. А Катя, дружина, навіть не подзвонила, ніби я не батько, ніби мене й нема. Це теща моїй матері розповіла, що гроші потрібні на операцію, у дитини щось серйозне з нирками. Лікарі кажуть, оперувати треба терміново, але необхідної суми в нас нема, навіть четвертої частини, а дівчинка моя мучиться. Маріє Степанівно, не дайте їй померти! Я не знаю, до кого йти, що говорити. Допоможіть дитині, благаю!
– Заспокойся. Тихше-тихше. Біда яка, Господи! Їй же всього чотири рочки, а вже таке. Милий мій, з такою хворобою однією моєю травичкою не впоратись. Скільки ж на операцію треба?
Чоловік обхопив голову руками й почав розхитуватися на стільці, дивлячись кудись на підлогу під ногами, неначе там причаївся найстрашніший ворог.
– Багато, близько двадцяти тисяч доларів. Може, для когось це й не гроші, але де такі суми в нас? Найгірше, що часу нема, можуть… не встигнути.
Лариса стояла
– Візьміть. Це відомий виробник, таких у світі з десяток набереться, вистачить не на одну операцію.
Чоловік ошаліло дивився на подарунок і довго не міг повірити, що годинник матеріальний, а не вигадка хворої уяви, потім облизав пересохлі губи й прошепотів:
– Мені не давайте, я матір пришлю, вона забере й Маринці відвезе.
Далі піднявся й поволі пішов, уже на порозі різко спинився і, швидко повернувшись, потис Ларисину руку так, що стало боляче, і видихнув:
– Дякую.
Через півгодини прийшла тітка Дуся і впала до її ніг, цілуючи руки.
– До останнього подиху за Вас молитиму Творця, рідна Ви наша! Спасибі за дитину, спасибі…
Лариса ховала руки й сльози, дивлячись, як плаче ця жінка. Коли пізня відвідувачка пішла, Марія Степанівна погладила Ларису по голові й прошепотіла:
– Добру справу зробила, дочко, добру.
Мати мене не любила ніколи, та й узагалі не любила, на це їй, очевидно, бракувало душевних сил. Єдина людина, про інтереси якої вона хоча б якось дбала, була вона сама. Якби я, наприклад, серйозно захворіла, то навряд би хтось став стукати в чужі двері, щоб знайти там хоча б примарну надію. Це я знаю точно, не з власних здогадів чи припущень, просто знаю.
Мене продали одного осіннього дня. Так-так, як продають домашніх котів чи собак, хоча ні, господарі зазвичай дбають, щоб їх улюбленці потрапили в хороші руки. Мені на подібну милість розраховувати не довелось. Борги за комунальні послуги за кілька років зросли настільки, що перевищили вартість самого будинку з усіма його примарами. Нам перестали постачати електроенергію, перекрили газове опалення. Усе, що можна було винести й продати, було давно пропите. Мені ніяк не вдавалося збагнути, за що ж вони продовжують пити щодня, адже в кожного з цієї компанії за душею і в кишенях завжди гуляв вітер. Хтось збирав пляшки, картон, хтось сидів із простягнутою рукою, хтось крав, однак ніхто навіть не спробував працювати. Це був свій світ злиднів, бруду й горілки, однак міняти в ньому бодай щось не хотіли, от і доводилося шукати альтернативні способи заробітку.
Коли першочерговий бізнес-план щодо моєї персони провалився, скоріш за все, саме Н. вирішив, що мене можна продати третім особам, а ті вже нехай самі вирішують, торгувати всім моїм тілом чи окремими його органами. Думаю, матір деякий час вагалась, однак спокуса була занадто велика, і вона одного дня махнула рукою на страх. Я не знала нічого, навіть не відчувала, що затівається щось страшне, згодом навіть не одразу зрозуміла, оскільки подібне відмовлялося вкладатись у рамки здорового глузду, тим паче дитячого. Знову ж таки, потрібні зв’язки в кримінальних угрупуваннях міста мав Н. Він і знайшов покупців, які постачали живий товар за кордон, а далі слід безвісти зниклих дітей надійно губився. У моєму випадку спектакль розбитих горем батьків мала зіграти матір – за доволі вагомий гонорар. Гроші й задоволення, хмільний рай на землі. До речі, надалі вони планували спробувати «виготовити» нову партію, а що, народжувати вдома вже добре виходить. Чому б на започаткувати такий собі конвейєр дитячих душ?