Голова Дракона
Шрифт:
Цієї віри у мене не було.
Справді-бо: падаючи в прірву, хіба я міг сподіватися, що виживу! В кращому разі, пошкодивши об водяну поверхню ноги, залишусь калікою.
Ось чому мій стрибок виснажливий і унікальний. Впасти з неба і вціліти — велика рідкість.
— Прикро, Васько, що немає можливості сповістити про тебе Міжнародній спортивній федерації,— жартував згодом Заєць. — Вона б зареєструвала результат рекорду і присвоїла тобі звання абсолютного чемпіона.
Мені було не до жартів.
Коли я, переборовши швидкість, з якою падав,
Не знаю, скільки тривало те забуття. Отямившись, зрозумів: лежу на чомусь слизькому й пружному. Помацав рукою. Ні, на дерево не схоже — вгинається, хоч і кругле, мов колода.
Раптом колода ожила й ворухнулася, і я від дяку шубовснув у воду. Двоє дельфінів — це були вони — вискочили на поверхню і, описавши високо в повітрі дугу, тієї ж миті вникли в глибині, а я щодуху поплив до берега.
Не встиг схопитися за береговий карниз, як на воді щось забіліло. Уважніше глянув і побачив: неподалік від мене плавало кілька людинориб. Вони трималися гурту, кружеляючи на одному й тому ж місці.
Складчатий берег круто нависав над головою — скелі, які недавно затопила вода. Присадкуваті кущі обвивали їх густою торочкою, і віття, похитуючись із боку в бік, вужами лежало на хвилях. Схопитися за нього — і я вже вгорі. Проте… Рука, як од гиді, сахнулася від гілок. Занадто свіже потрясіння, пов'язане із триклятим деревом-парашутом, через яке я впав. Я не довіряв тим гілкам — вчепірився в гострий базальтовий карниз і, до крові здираючи коліна, виліз із води.
Х-ух, яка втома!
Упавши горілиць на тверде гранітне ложе, я, знесилений, відразу заснув. Пізніше вже, втішаючись несподіваним і жаданим видивом, з гіркотою подумав: невже, щоб зустрітися з Наташею, побачити її милий образ, треба було потрапляти на драконову скелю, зриватися з неї в прірву, висіти на волосину від смерті! Вона мені приснилася вперше; за все багато-тривале виснажливе плавання жодного разу не бачив її уві сні. А так кортіло, бодай краєчком ока, глянути на неї.
Наташа — моя подруга, природознавець. Вона плавала зі мною в Тихому океані на дослідному судні. Я її ласкаво називаю матроскою.
— Ти, Васильку, великий фантазер і вигадник, — сміючись, казала. — Хіба ж є слово «матроска»?
— Слова такого, може, й немає,— жартом відбувся я. — А от людина така є. Це — ти…
Я ще хотів було додати, що вона для мене дуже дорога людина, та зашарівся й знітився на півслові.
— Хоч як ти, Васько, криєшся, — пригадую, говорив товариш по вахтах Сашко Кукса, — а всім зрозуміло: Наташка — твоя суджена, як, до речі, гм, Моніка — моя…
Можливо, й так. Не заперечую. З Наталкою мені цікаво й легко, ніби ми знаємо одне одного все життя.
Ну, а те, що вона безмежно дорога, я усвідомив, мабуть, лише тепер.
Багато днів і місяців минуло відтоді, як ми розлучилися. І от сьогодні на березі цієї загадкової
Снився атол Туамако, на який ми після аварії висадились… Як і тоді, раптово залютував тропічний ураган. Од помаху його крил падали, немов підкошені, високі пальми. Вода з океану гунула на берег.
Ціпеніючи від жаху, я побачив, як вітер підхопив Наташу і, піднявши високо в небо, поніс над спіненими хвилями.
На острові, що, покриваючись водою, дедалі вужчав, я залишивсь один. Хвилі підступали до ніг, а я, вбитий горем, навіть не відчував їхнього дратівливого дотику, не зважав на те, що суходіл зникає і, отже, мене чекала страшна неминучість.
Погляд був прикутий до неба, в якому ледь-ледь видніла завбільшки як метелик імлиста цятка.
Наташа…
Ураган жорстоко й немилосердно забрав у мене найдорожче. Серце стислося від болю, його переповнила скорбота. Віч-на-віч зі смертю, сам на краю загибелі, я нині, уві сні, терзався, мучився від того, що Наташа гинула, а я нічим їй не міг допомогти.
І — страшніше смерті — пекла думка: ми ніколи вже не побачимось!
Фантасмагорія моєї збудженої уяви, викривлена й підсилена химерним сновидінням, загострила, довела до відчаю мої й без того пекельні муки.
Ніби з туману, зринуло село. За вигоном край пригорка в мереживі різноквіття — нетолочений луг. Весело біжать по ньому хлопці й дівчата.
Я вдивляюся в їхні обличчя, намагаюсь угледіти Наташу. Та — все даремно! Її немає… Хоч це й сон, та я, мов наяву, чую: повниться співом земля, бринить, налита сонцем, кожна стеблинка. Бачу: хмарки біжать над полями, зникають і тануть непомітно і знову, оновлені, видозмінені, вічно живі з'являються на видноколі… І пахне м'ята-лугівка, й шумлять осокори.
Усе, мабуть, можна повторити, подумав, заново пережити й відчути — весну і літо, радість і печаль. Зустрітися з квітучим лугом, здолати бурю, перепливти моря — все можна повторити. Але ніколи, ніколи вже не вернеш того, хто пішов од тебе в небуття.
Може, я її не беріг, не захищав од жорстокості світу? Може… може… Прискіпливо й невідчепно терзали мою душу докори сумління. Запізніле каяття! Бо аж тепер зрозумів: слід дорожити другом. Людина незламна, дійшов я висновку, якщо в біді вона може зіпертися на чиєсь плече і якщо для неї інший не шкодує віддавати теплоти свого серця.
— Наташа!
Мені здалося: з крутогір'я лечу за нею в безвість. Лечу, холонучи з жаху, і щасливий від того, що ми удвох, нерозлучні. Тієї ж миті й прокинувся.
У небі над головою палали грона зірок і сузір'їв. Вони були такі яскраві, так чітко вирізнялися на атласному тлі чорно-синього неба, що здавались якимись штучними й нереальними, — ніби їх хто намалював. І світло, яке вони струмили, схоже було на мерехтливу, сріблясту фольгу. Тим зоряним, димчатим пилом припорошилися голі скелі. Сизим полиском відсвічувала гущавина тропічних дерев. Навіть на воді лежав серпанок зоряного світла.