Голова Дракона
Шрифт:
Поки я спав, моє твердокам'яне ложе схололо, стало схоже на долівку погреба — спина затерпла, покрижаніли руки й ноги.
Перше, що я зробив, прокинувшись, прислухався, чи не чути де-небудь поблизу товаришів. Безгоміння. Тиша. Лише десь поза стінами Голови Дракона гупали й гупали важкі молоти шторму.
— Альфреде! — гукнув я.
— Альфреде! — повторив свій поклик, і луна роздробила його на десятки голосів.
Мене почули. У відповідь згори, правобіч, долинуло:
— Васько, Васько, ти живий?!
То
— Тримайся, любий, до ранку! Як тільки розвидниться, ми тобі допоможемо.
У повітрі щось лунко просвистіло і, ніби лопнувши, огненним списом пронизало воду. Що і ще — сяюче, іскристе. Як зорепад або блискавиці, пущені рукою Перуна-громовержця.
Ну, звісно, то витівки Зайця — геолог жбурляв на воду груддя. А я, радий, що друзі обізвалися, як дикун, пустився в танок над палаючим озером.
— Спокійної ночі! — побажав мені Альфред.
І зорепад припинився. Вода ж, як і раніше, зробилася тихою й темною.
У примовклому океанарії знову з'явились людинориби. Освітлюючи глибінь пронизливими ліхтарями, вони, немов огненні змії, один за одним стали випливати на поверхню.
ДВОБІЙ
До світанку було далеко, а спати заважав холод. Скелі віддали тепло повітрю, і озерна вода, випаровуючись, переходила в туман. Він піднімався з океанарію, немов пара над велетенським казаном. Хвилясті пасма, наповзаючи, лизали гранітне ложе.
Десь неподалік об скелю глухо билися краплі. Дурманливо пахло тропічне зілля, пробуджуючи притамований голод і спрагу. Мені захотілося пити, і я, орієнтуючись за звуком краплин, що падали, наосліп піднявся до джерела.
«Ковток бургундського додав сил…» Не знаю чому, згадався прочитаний колись рицарський роман. Дуелі на шпагах, карколомні пригоди. Як я захоплювавсь ними! А зараз — смішно. Бо наші випробування, мабуть-таки, небезпечніші за всі оті рицарські походеньки.
Тим часом людинориби випірнули з глибин. Тонке, як вістря голки, проміння обмацувало все навкруг, перебігало зі скелі на скелю, брало у фокус то одну, то другу ділянку крутосхилу.
Ось пучок світла вихопив із темряви, навкіс од мене, знайомий карниз, гірську сідловину з «чортовими» ріжками на ній. І… я побачив своїх товаришів. Кім Михайлович, згорнувшись калачиком, лежав під деревом, Заєць сидів, прихилившись до скелі.
Проміння ліхтарів його засліпило. Він приклав до очей козирком долоню, нагнувся, шукаючи щось під ногами. Потім підвівся, сипонув на воду гранітне кришиво.
Ліхтарі погасли, а кинуті Альфредом камінці іскристо прокреслили товщу океанарію.
Я сидів мовчки, спостерігаючи, як Заєць атакує людинориб.
… — Він повинен бути десь тут, — почулося знизу.
— Може, вийдемо й пошукаємо? — запитав інший, теж високий
— Небезпечно, Тханг, — відповів перший. — Містер Бетлер велів його схопити, не залишаючи океанарію. Ну, та ти й сам знаєш чому: без води ми довго не зможемо. Он Чанг, у нього, крім зябрів, залишилась легеня.
— Гаразд, Ле Ван, — погодився Тханг, який був, мабуть, за старшого. — Клич мерщій Чанга.
Ле Ван, Чанг, Тханг — в'єтнамські імена, і мова, яку я почув, в'єтнамська.
Ви спитаєте, звідки я її знаю. А ось звідки. Одного разу, вернувшись із плавання, я не поїхав до матері в село.
— Ти, хлопче, молодий, — сказали в пароплавстві.— Відпочити на лоні природи ще встигнеш. А нам люди вкрай потрібні: екіпажі не вкомплектовані.
Я змушений був відмовитись од відпочинку і зовсім неждано вирушати в небезпечний рейс.
«Віма», на яку мене взяли матросом, — невеликий корабель. Його на цілий рік зафрахтовував Північний В'єтнам. Тоді якраз на Демократичну Республіку В'єтнам напали американці. Наше судно ставало мовби плавучим мостом, який зв'язував дрібні північнов'єтнамські порти з головною морською магістраллю країни — Хайфоном.
Каботажне плавання почалося. Під зливою бомб возили ми вантажі, часом надовго затримуючись у портах.
І ось, спілкуючись із в'єтнамцями, вивчили їхню мову. Принаймні розуміли, що вони говорять, та й самі могли їм відповісти.
Набуте знання, як бачите, стало в пригоді. Зачувши нині знайому мову, я здивувавсь, не розуміючи, чого в цьому жахливому басейні людинориби — в'єтнамці. Згодом усе з'ясувалося…
Той, кого звали Чанг, відгукнувся.
— Де ж його шукати? — запитав.
— Лізь на скелю!
Я почув квапливий плескіт води, шарудіння гілок. Людинориба — лиснюча, гола — по крутих уступах виповзала на берег.
Відстань між нами була значна — відразу мене не знайти, а все ж ставало моторошно. Навіщо я їм? Чого вони серед ночі заходилися шукати? Ці та інші здогади не давали спокою, наганяли страху, водночас змушували діяти.
«Капосні людинориби! — гнівом клекотів я. — Невже-то доведеться гинути від їхніх рук?»
Нічого втішного я, звичайно, не ждав і був готовий до найгіршого. Правда, брилу, за якою сховався, знизу не вгледіти — її затіняли чагарі, крізь які добре було видно все довкруг.
Залишивши океанарій, людинориба рухалась повільно, через силу долаючи кожен сантиметр важкого крутогір'я. Я чув, як у неї з-під ніг осипається пісок, скочується у воду необачно зачеплене каміння.
Озброєний уламком базальту, я з-за кущів розглядав океанарій. Густим мереживом схрестилось над ним проміння. Сніп його падав на скелю, по якій повзла ворожа мені істота.
«Чанг! Чанг! — в думці повторював я. — Краще вертайся, голубе, до містера Бетлера та йому подібних, бо я тебе так почастую!..»