Голова Дракона
Шрифт:
— Чао, Чао, Чаонька, — благав Заєць. — Вернись!
Але витівниця (ну, що від мавпи чекати!) у відповідь тільки махала хвостом.
Все ж таки скочила додолу. І дресирувальник знову заходився вчити. Він підсаджував макаку, але вже не випускав од себе, простягав руку, показуючи на горіх. Зривав його, кидав на землю.
— Ну, дурепа, — урвався йому терпець, — тепер зрозуміла?
Психіка мавп, як і людей, поки що загадкова. Але геніальне павловське вчення про умовні рефлекси — незаперечне. Десятки разів повторені Альфредом слова «Чао, зривай горіх!» і наочне демонстрування перед макакою, як це робити, дали свої наслідки:
Вишколену макаку Заєць послав на високі пальми.
Учениця виявилась гідною свого вчителя. Вона, на що ми зовсім не сподівалися, досягнувши пальмової крони, взялася до діла. На карколомній висоті обвивши віть хвостом, схопила горіх і почала його сіпати. Стовбур захитався, розгойдуючись верховіттям.
— Заєць, ви занапастите тварину, — офіційно заявив я. — Ось вона, ваша любов до четвероногих!
— Не чіпай його, — підморгнув мені Кім Михайлович. — Він і так напружений, мов струна.
Альфред справді, закинувши голову, як конструктор-авіатор, що стежить за своїм дітищем-літаком, на якому випробувач робить круті віражі, не відводив погляду од макаки.
— Якби в Робінзона Крузо була не коза, а мавпа, йому б жилося набагато легше, — не вгавав я.
— Да Гама, як тобі не соромно! — метнув на мене свій вбивчий погляд Заєць. — Замовкни хоч на хвилину — зараз найвідповідальніша мить…
А таки справді: Чао, силкуючись, тепер уже зубами, перегризала схожу на вузлуватий батіг стеблину — корінець, що утримував горіх.
Ура! Цілковита й повна перемога — Чао в передніх лапах тримала відірваний плід.
Завжди важко починати, а потім усе йде як по маслу. Приклад цього — наша розумниця Чао. За першим горіхом був другий і третій, і так — аж поки їх зовсім не лишилося у верховітті.
Чао увійшла в свою мавпячу роль: вона, легко перескакуючи з гілки на гілку, діставала горіхи, навису перекушувала плодоніжку зубами і кидала горіхи додолу.
Вони сипались градом, падали то тут, то там, і ми, спостерігаючи, як вони летять, намагалися сховатися й уникнути прямого вціляння.
Витівниця макака! Вона не просто кидала ці зеленобокі м'ячі, а намагалася в кого-небудь із нас влучити… Ось горіх упав біля мене, через кілька хвилин він гупнув позад Кіма Михайловича. Та найбільше — несправедливість! — дісталося Зайцеві: мавпа переважно цілилася в нього, і бідному геологові доводилося короткими перебіжками шарахатися з боку в бік. Все ж один горіх влучив — на щастя, лише збив сомбреро, не зачепивши голови.
Мавпячий обстріл закінчився — Чао злізла з дерева.
Із в'язками горіхів — славні трофеї! — поверталися ми в табір.
СМЕРТЬ У ДЖУНГЛЯХ
Чанг лежав горілиць на цупкому простирадлі з лапатої папороті. Очі його були розплющені, і погляд витав десь далеко, за межами цієї зеленоверхої бані, цих парких і задушливих джунглів… Він бачив море, ласкаве, погідне море рідного краю. Воно голубіло на всю широчінь простору — мінливе, лагідне, мов лускою, всіяне переливчастими цятками сонця.
Вдалині, там, де вода стикалася з небом, — ніби рій підхоплених бурею метеликів, — над човнами мерехтіли вітрила.
Більшість Чангових односелів, навіть
Бувало, то один, то другий рибалка, ставши жертвою урагану, не вертався у виселок до своєї оселі — хвилі поглинали навічно.
Забрало море й Чангового батька. То була, як гадав хлопець, доля. А на долю він не смів нарікати: що сталося, те повинно статися — удари треба сприймати як належне й зносити терпеливо.
Так і ріс Чанг сиротою, замінивши в сім'ї батька. Напівголодне, нужденне життя!.. А потім його земляки піднялися на гнобителів — французьких колонізаторів. Ішла війна, точилися бої. Хоч, правда, не вся в'єтнамська земля виборола волю — на півдні владу захопили місцеві гнобителі.
Так само, як раніше маріонетковий французький імператор Бао Дай грабував багатостраждальний народ, ставленик Сполучених Штатів Америки, сайгонський коротун-базіка Нго Дінь Д'єм довершував справу.
І люди знову взялися до зброї.
Чанг, колись сумирний хлопець, разом із односелами пішов у партизани, став месником.
Страшно навіть згадати, що він бачив у селах, де побували джі-айз. [28] Американські окупанти не щадили нікого — спалювали й розстрілювали дітей, жінок, старих. Вогнем і мечем пройшли вони по в'єтнамській землі. Люди відчули на собі їхню «ласку». Став жертвою американських варварів і Чанг, коли попав на скелю Голова Дракона.
28
Так ще називають американських солдатів.
І ось настав його смертний час… Морок затуманює зір, свинцевою втомою наливається тіло. Він ніби провалюється в безодню.
Не пам'ятає, скільки тривало те забуття. Коли розплющив очі, побачив над собою чиєсь заплакане обличчя. Хао, кохана дружина? Ні, не вона, хоч дуже на неї схожа — така ж смаглява, довгокоса красуня.
А, так, здогадався. То — Лота, дівчина, знайома йому ще з клятої скелі. Поряд руський веселун, матрос Васько да Гама, як звуть його товариші; Альфред — винахідливий хлопець, і їхній розсудливий, що ніколи не підвищує голосу, не гримає, начальник — командир. Усі вони зараз турботливо схиляються над ним.
— О-ох… — стогне Чанг і тоне в липкому, гарячому мороці.
Груди розпирає задуха. А все ж, пересилюючи знемогу, Чанг розтуляє уста — шепоче, а може, тільки думає запитати:
— Тай сао нгой та лай ак ню те? [29]
Йому ніхто не відповідає, і він кричить, кілька разів повторюючи ту саму фразу:
— Тай сао… тай сао… тай…
Ніхто не дає відповіді, лише в мозку, як молотком — тук! тук! тук! — слова містера Бетлера, що так запам'яталися Чангу: «Ми, американці,— ха-ха-ха! — будемо владарювати в Індокитаї, хоч і не вдалося скорити твого задрипаного В'єтнаму. В ньому загинуло п'ятдесят вісім тисяч наших вояків. Не біда — ха-ха-ха! — сатанинськи зареготав він, — якщо експеримент із приживленням зябер не вийде і ти, Чангу, та твої дружки станете мертвяками».
29
Чого люди такі жорстокі? (в’єтнам.)