Голова Дракона
Шрифт:
Тут нам, сказав Кім Михайлович, доведеться жити, можливо, довго. Горб цей буде нашого базою, звідки виходитимемо на розвідку і, при потребі, будемо вертатись на ночівлю.
Горб звідусюди обступили вікові дерева. Їхні крони переплелися, утворивши в небі суцільний намет. Униз не проникав жоден промінь. Темрява була така густа, що здавалося: її відчуваєш на дотик.
Тут, де ми збиралися отаборитись, у порівнянні з довколишніми, що сягали в небо, велетнями, росли невисокі дерева. Хоч як вони пнулися вгору, замахнувшись
Густе мереживо ліан з'єднувало гущавину воєдино: горб нагадував голову, з якої вітром здуло папаху-верховіття, кинувши її високо в небо.
На маківці тієї голови ми й зупинилися.
— Уже одна голівка, драконяча правда, була! Тепер ця…
— Не бурчи, Васько! — розсудливо відповів Заєць. — Ти стаєш песимістом, а в тропічних краях жити треба легко й світло: нічому не надавати серйозної ваги, відкидати прикрощі й на все дивитися очима споглядальника.
— Аякже, відкинеш і подивишся, — одгризнувсь я. — Тут швидше ноги відкинеш, ніж прикрощі. Бач, піт виїдає очі.
— Та бачу… — примовк Альфред.
Ми були як хлющ мокрі. А справ — непочатий край.
Поки не смеркло, треба збудувати «житло»: спати, як спали раніше — на землі, небезпечно: сиро й повно змій.
І робота закипіла.
На маківці горба вибрали розлоге, схоже на баобаб, дерево. Воно та ще одне — розчахнуте, обплутане ліанами й таке ж високе, як і те, що росло поряд, здіймалося над приземистим підліском.
— То як, хлопці, житимемо в одній «хаті» — на баобабі чи, може, розділимося? — запитав командир.
— Гуртом краще, — відповів Заєць.
— І я так вважаю, — погодився Кім Михайлович.
— А мені хочеться окремо, — несміливо докинув я.
— Да Гама завжди з вибриками!
— Не вмовляй його, Альфреде. Ради бога, нехай живе наодинці,— відповів командир. — Побачимо, що з цього вийде.
І хоч було зрозуміло: друзі скоса дивляться на мою забаганку, — все ж я не відступив. Нарешті поживу в персональній квартирі, радів потай. Бо, скільки себе й пам'ятаю, були то гуртожиток, то загальні, з допитливими сусідками, квартири.
Джунглі житловою площею забезпечували: вибирай хату до вподоби.
Ті двоє дерев, що нам сподобались, гілля розкинули не високо, на кількаметровій відстані од землі. Вгору можна лізти по ліанах, як по драбині. Вузлуватими канатами звисали вони з гілля, немов зміюки, обвивши стовбур.
На першому, схожому на баобаб, велетні, та й на розчахнутому дереві були гніздовини — частина стовбура, з якої врізнобіч ішло гілля.
Я піднявся у свою «квартиру». Краса! Вона була навіть вища за ту, що обрали хлопці. «Орли живуть на вершині в самотині», — згадав я, зарозуміло думаючи про себе, чийсь афоризм.
Піді мною, заступивши землю, лоснилася лапата папороть. Деінде, пробивши попону гущавини, витикалися гінкі дерева. Одні поросли
— О сер! — Уже потім, вислухавши мою розповідь про джунглі Носі Мазави, грайливо мовив професор Бовток. — Якщо я вас добре зрозумів, ви кажете, що квітки були надзвичайно великі?
— Так, пане травник, — відповів я.
— А знаєте, що воно таке?
— Ні.
— Скажу вам, юний друже. То квіти самої Vanda lowii, великої й гарної орхідеї острова Калімантан. Vanda, як і інша орхідея з того-таки острова, Crarnmatophyllum, що росте в гніздовинах гілля, — і в довжину неабияких розмірів. Гарна така — хі-хі-хі! — затуляючи зморшкуватою рукою беззубий рот, пискливо засміявся вій. — Гарна гігантська дереза. Чи не так? Хі-хі-хі…
Може, й так — хто його знає. Формою (батоги, всипані квіттям) орхідеї на дерезу схожі.
Отже, джунглі… «Квартира» моя була необладнана, лише каркас перехрестя гілок та гойдливі ліани вгорі. Якщо я збираюсь спокійно ночувати й не випасти з гнізда на поживу зміям, треба добре потрудитися.
Хлопці вже тягали гілки, намощуючи їх у розлогу гніздовину.
Я зробив те саме.
— Ну що, да Гама, закінчив? Може, допомогти?
Звісивши ноги, Заєць сидів із мавпою на колінчатому сучку. Він уже впорався — можна й потеревенити.
— Обійдуся без твоєї допомоги! — відказав я.
— Як знаєш, самітнику.
Я хрест-навхрест поклав гілля — так, як мостять гніздо чорногузи. Кинув наспід папороть, траву. Вийшла справжня світлиця — простора й надійна.
Тепер часто на сцені драматичних театрів обходяться без декорацій — за системою режисера-експериментатора Мейєрхольда: глядач повинен «домалювати» декорацію своєю уявою.
Отак було і в моєму тропічному гнізді: на підлозі — трава й гілки, які мені здавалися щонайкращим паркетом; сучкувате пруття — то стіни.
Меблів не було. Але моя уява, за системою Мейєрхольда, «намалювала» і їх: праворуч, на всю стіну, як у мого колишнього приятеля Анатолія Мотовила, — книжкові полиці. Твори класиків (нехай знають ті, хто раптом сюди завітає: ми теж не в тім'я биті) — на видноті: Гоголь, Шекспір, Квітка-Основ'яненко.
Ліворуч — журнальний столик. Лампа. Записник. Телефон.
— Це філармонія?
— Так.
— Прошу один квиток на концерт Артура Зайденка.
— Вечірній концерт артиста переноситься на перше квітня. Будь ласка, дзвоніть по телефону…
У трубці клацнуло, й розмова обірвалась.
Була тут і спальня — «Міраж» — здається, імпортної фірми* й найсучасніший сервант: угорі полиці для чайного сервізу й посуду, внизу шухляда для скатертин і серветок.
— Вам салат олів'є?
— Краще з крабами.
— Тоді я радив би запивати бургундським або водою з крана.