Голова Дракона

Тендюк Леонід Михайлович

Густолісся джунглів, їх загадковий, знадливий світ. Дивуюся, як Чао не майнула по ліанах геть. Якби я був мавпою, неодмінно гойдався б на ліанах та показував усім насмішкувато язика.

Наша сумирна макака цього не робила. Мабуть, двоногі мавпи — люди — вбили у ній грайливість, вимуштрували й, на своє вподобання, зробили її коректною і стриманою. Лише інколи Чао, бачили ми, ставала сама собою, неначе повертаючись з іншого світу у рідне середовище.

Вчора увечері Заєць і Чао, завітавши до мене, тут і заночували.

Місце в гнізді знайшлося для всіх.

Ліс пробуджувався. Десь унизу за баобабом закумкали жаби. Їхні голоси — то сигнал, як і кукурікання наших півнів, що треба прокидатися. Ква-ква-ква! — одноманітна, набридлива пісня.

Я поправив подушку — зібгане листя папороті — й збирався засинати, як раптом ліворуч, просто перед моїм «вікном», застукало, задріботіло, неначе в тім'я хтось намагався забити цвяхи.

Кумкання жаб навіть заколисливе, хоч і неприємне, а ці кулеметні черги та поодинокі постріли-вдари були просто гидкі й дратівливі!

То завели свою завчену пісню гірські дрозди.

Не встигли розтанути ці зухвало й самовпевнено кинуті в ранок і нікому не потрібні — ліс іще спав — звуки, як ніби хто вдарив по розсохлих клавішах або лелека зацокотів дзьобом. Доброго ранку, золотоголові суруку й дятли! Я впізнав ваш голос. На думку спали слова одного натураліста про те, що дятлові — це великий загін не дуже розвинутих і слабконогих птахів, які галасують, повзаючи в пошуках їжі по деревах. Вони, зазначав учений, пасивні й не такі настирливі, як дрозди й горобці.

Що ж, можливо, й так, бо, поцюкотівши трохи, дятли й суруку змовкли, і відразу ж пролунав базарний лемент папуг. Він зливався з криками й лементом мавп.

Мене цей шарварок уже не дивував. Слух мій звик до голосу джунглів, і я, не звертаючи на нього уваги, знову заснув.

Не знаю, чи довго спав, як раптом розпачливий писк і зойк ніби підкинув мене з «ліжка». Я. розплющив очі — що таке?! У лісі сірів вологий світанок. Неподалік на гілці сидів блідий як смерть Альфред, і коло нього тряслась, ніби в лихоманці, Чао.

— Що трапилося? — поцікавивсь я.

Заєць мовчав. У його сірих, вирячених очах стояв панічний ляк.

— Т… т… т-а-а-м — анаконда! — нарешті вичавив він.

— Яка анаконда — заспокойся! — взяв я його за руку.

— Ой, Васильку, я не обманюю — цього не передати словами!.. Змія шорстким язиком лизала мені п'яти.

— Та ти сказився — що ти верзеш?

— А от і не верзу.

І він розповів, як крізь сон почув, ніби до нього щось ковзке й холодне дотикнулося, почало лизати підошви. Чао, що куняла вгорі, врятувала свого друга. Вона запищала, зойкнула, і тоді Альфред, прокинувшись, побачив, як у гущавину з гілляк сповзає довжелезна сіра змія.

Мені й самому стало моторошно — в таборі нашому вже ніхто не спав.

МАВПЯЧИЙ ОБСТРІЛ

Я

зрозумів: ніколи не слід робити поспішливих висновків — сім раз одмір, раз відріж. Мавпу я в глибині душі — не знаю чому! — зневажав. А от що вийшло — вона врятувала мого товариша.

Та й не тільки це.

Прокинувшись, ми, як і в попередні дні, вирушили на пошуки їстівного. З водою було легше, її брали в ковбані на схилі горба. Фрукти ж та їстівне коріння треба було шукати в джунглях.

Одного разу натрапили на галявину, всіяну голубуватими, завбільшки як паслін, ягодами. Кисло-солодкі, вони втамовували спрагу і трохи голод. Копру вже поїли, отже, необхідно подбати про запаси продуктів.

Хащі довкруг оселі обстеяшли, поживи там не знайшли. Тоді-то Кім Михайлович і дозволив заглибитися в джунглі на чималу відстань од горба.

Чанг нездужав. Він і Лота, яка за ним доглядала, лишилися в таборі, а ми втрьох, певніше, вчотирьох, бо з нами побігла й мавпа, пішли в нетрі.

За невисоким узгір'ям, у долині, де біг млявий струмок, росли пальми. Це була справжня оаза. Не те що серед пустельних джунглів, де сила-силенна різноманітних дерев, а їстівного чортма. Тут, як мовиться, і стіл і дім.

— Може, переселимося? Долина шик-модерн, — сказав я.

— І мені подобається, — докипув Заєць. — Там, на нашому пагорбі, темно, як у могилі, а тут, бачте, і затінок, і сонце.

— Воно-то так, — відповів командир. — І я, хлопці, не заперечую — долина справді життєдайна. А тільки скільки можна сидіти без діла! Нам необхідно вирватися з джунглів, а не ніжитись під сонцем.

Ми напилися із струмка. Небезпечна то річ — пити тутешню воду! Он Чанг лежить хворий. Йому взагалі з однією легенею важко дихати, хочеться хоч трохи зануритися у воду з головою. А тут ще й біль усередині — щось негаразд із шлунком, очевидно, через те лісове з жабами пополам питво.

— Тепер дістаньмо горіхів, — запропонував Кім Михайлович.

Але як їх дістати? Пальми такі високі, віяло крони, під якою немов на шиї разок намиста, в самісінькому небі. Стовбури пальм нахилені, ростуть навкіс: полізеш — і дерево рухне. До того ж усі вони якісь тонкі. Ну, а горіхи, ті, що валялися на землі, давно згнили. Кілька з них ми розбили, та замість кокосового молока і копри побачили вчорнілу, прокислу й смердючу масу.

— От лихо, — бідкалися ми. — Що ж робити?

— Неначе в тій казці про лисицю й виноград, — мовив я. — Хоч око й бачить, та зуб не бере.

І Альфред придумав. Він узяв горіх, прив'язав його під гілку невисокого дерева.

— Чао! — гукнув.

Мавпа підбігла.

— Ану, лізь.

Макака не розуміла, і новоявлений Дуров підсадив мавпу на дерево.

— Лізь, лізь — не бійся!

Немов кошеня, що тікає від собаки, Чао шугонула по стовбуру, минувши гілку з горіхом, аж до верховіття.