Глибинний шлях

Трублаїні Микола Петрович

Треба сказати, що я не бачив Ліди з того часу, як її відвезли літаком з Найглибшої до Іркутська, де Барабаш хотів скликати консиліум. Знав, що відтіля її перевезли до лікарні під Москвою, де Барабаш перед тим провадив якісь досліди. Операції дівчині не робили, а лікували іншими методами. Спогади про неї викликали в мене гнітючій настрій. Надзвичайно боляче, коли ждеш нещастя і не в силі запобігти йому.

Кротов розповів про те, що він чув про Ліду від Аркадія Михайловича. Старий ботанік регулярно листувався з Барабашем та з самою Лідою і, звичайно, був обізнаний із становищем хворої докладніше, ніж будь-хто з наших знайомих на Глибинному шляху.

— Становище Лідії Дмитрівни не

краще, — розповідав Кротов. — Її лікують за допомогою рентгену, застосовують радій і мезаторій, хоча Барабаш великої надії на це лікування не покладає. Дехто з лікарів пропонував хірургічне втручання, але він його категорично відхилив. Хвора досі думає, що в неї діабет, і настоює, щоб її перевезли на Кавказ. Проте зараз перевозити її ніяк не можна, їй потрібний абсолютний спокій. Правда, Аркадій Михайлович говорить, що з останніх листів, які він одержав бід неї, видно, ніби в неї закрадається підозра, що це не діабет, а щось інше. На щастя, вона далека від думки, що її хвороба така страшна. Барабаш все ж не втрачає надії. Різні медичні світила вже кілька разів вказували, коли настане кінець, але досі йому вдавалося цей момент відтягти. Власне, чия це заслуга, чи лікарів, чи організму хворої, важко сказати. Барабаш продовжує щось експериментувати, шукаючи препаратів, які зруйнували б ракову пухлину і не порушили здорову тканину тіла. Такі експерименти, як відомо, провадяться десятки років різними дослідниками, але поки що нічого втішного ми не маємо. Лідія Дмитрівна дуже схудла, ослабла і буває днями лежить напівнепритомна. Посилились болі. Аркадій Михайлович дуже турбується. Він навіть хотів їхати до неї. Я ледве умовив його залишитися. Там же він нічого не допоможе, а тут поринає в свою роботу й тоді не згадує про бідолашну дівчину. її часто відвідує брат. Здається, він уже знає про справжню хворобу. Батькам же досі про неї нічого не говорили.

Я вислухав Кротова, не перебиваючи. Потім зітхнув і більше ні про що не питав.

— А наші супутники міцненько-таки сплять, — зауважив інженер, поглядаючи на Тараса та Набокіна. — Ви, шукачі пригод, зібралися тут, я бачу, старою компанією.

Він згадав, видно, про наше спільне перебування в Північній штольні під час катастрофи. Ми заговорили про ту катастрофу, і я, згадавши про Догадова, спитав:

— Мене цікавить ще таке питання: ви пам’ятаєте, що, крім вас, на цілому будівництві Ярослав Васильович мав лише одного прибічника? То був Догадов.

— Пам’ятаю.

— Догадов був дуже гарячим прихильником герметизації тунелю. Чим ви це пояснюєте?

— Не розумію вас…

— Він не раз старався переконати мене, що Макаренко — геній.

Я переказав Кротову кілька моїх розмов з Догадовим, коли той висловлював симпатії головному інспекторові тунельних споруд, і про те, як шпигун обґрунтовував свій захист Макаренка.

— Пізніше, коли я міркував про ці справи, отака його позиція найбільш збивала мене з толку.

— Ясно, що зіб’є, коли такий суб’єкт почне підтримувати чесну людину, — замислено відповів Кротов.

— Але чому ж він його підтримував?

— Мабуть, це було для нього корисно. Певне, відповідало інтересам тих, кому він служив… А могло це бути лише тому, що вони помилялися в Макаренкові і вважали, що його ідеї пошкодять будівництву. Не розуміючи справи, вони радили Догадову всюди проповідувати герметизацію тунелю. Вони були, мабуть, переконані, що герметизація призведе до краху будівництва.

— Отже, ви вважаєте, що Догадов і його хазяї прорахувались?..

— Безперечно.

— А скажіть, — спитав я, помовчавши, — як ви втрутились у справу з арештом Догадова? Невже ви мали якісь підозри вже тоді, як він організовував рятівні роботи в штольні?

— Навпаки,

тоді він мені подобався. Але хто ж знав, що то був один з засобів маскування?.. Дуже він мені не подобався тоді, коли займався так званими палеонтологічними розвідками. Я навіть подумував про те, щоб заборонити йому спуск до шахти. А під час поводі я почав думати про нього значно краще. Чорти ж його знали, що то не палеонтолог, а шпигун… Коли ранком того дня Томазян запропонував мені допомогти в арештуванні палеонтолога, я аж рота роззявив. Спершу був категорично відмовився. Слідчий змушений був докладно пояснити мені всю справу. І він таки переконав мене, що шукач стародавніх кісток мусить бути арештований. Крім того, попередив, що слід чекати на жорстокий опір… Так воно й було, як ви пам’ятаєте.

— Здається, він таки здорово стукнув вас ліктем, — почувся голос з верхньої полиці.

Тарас прокинувся і, прислухаючись до нашої розмови, не втерпів, щоб не втрутитися.

— А-а, юначе, ви вже прокинулись? — привітав його Кротов.

— Ще не певен в цьому, бо ваша присутність примушує думати, що мені сниться сон. Відкіля ви тут взялися?

З цими словами хлопчина скочив на підлогу і подав руку інженерові.

Майже одночасно прокинувся і Набокін. Кротову довелось знов розповідати, як він потрапив до вагона, а мої товариші кожну хвилину перепитували, домагаючись пояснень значно докладніше, ніж це зробив я.

З нагоди перебування нашого гостя ми замовили в ресторані вечерю, включили радіо, спільно писали телеграми своїм друзям і знайомим.

— Пропоную, — подав думку Тарас, — запровадити на Глибинному шляху спеціальні квитки для зустрічі пасажирів із знайомими, які живуть на шляху. Плата за таксою: хвилина — три карбованці.

— Для цього спеціальні вагони-вітальні потрібні, — сказав Набокін.

Коли наближалися до району Найглибшої і Кротов почав готуватися залишити експрес, ми засумували.

Усі троє проводжали його. Пересадка мала відбутися приблизно за сто кілометрів від станції. Кротова повідомили радіотелефоном, щоб він збирався.

Хвилин за двадцять до пересадки ми перейшли в задній вагон. Його останнє купе займала спеціальна бригада залізничників-електриків, що обслуговувала експрес і брала участь у дослідах з причеплюванням і відчеплюванням вагонів на ходу.

На роз’їзді з вікон відсунулися заслінки, і ми побачили, що поряд з нашим поїздом мчить вагон по паралельній колії. Він то трохи переганяв, то відставав. Мабуть, машиніст у тому вагоні вирівнював хід. Нарешті швидкість стала майже однакова. Тоді міцні металеві лапи піднялися від дверей електровагона і вперлися у двері нашого вагона. Потім услід за тими лапами простяглися сітки, а з тамбура висунулася дошка, що з’єднувалася з тамбуром нашого вагона.

— Готово. Можна переходити, — сказав Кротов. — Ну, я вас не запрошую туди, бо все це мусить робитися швидко. Сподіваюсь, незабаром побачимося. А вас, Олексо Мартиновичу, прошу спеціально приїхати до мене на Найглибшу. Мабуть, тут незабаром відбуватимуться дуже цікаві події, і ви зможете дістати вичерпну відповідь на запитання, які сьогодні ставили мені.

Розмовляти нам було вже ніколи. Лише потиснули руки, і Кротов ступив у сусідній вагон, його супроводили кілька залізничників. Дошка, що з’єднувала тамбури, всунулася назад у тамбур електровагона, потім невидима рука потягла сітку, і, нарешті, металеві лапи відпустили дверцята нашого вагона й повернулися на своє місце. Ще дві-три хвилини ми бачили крізь вікно Кротова в електровагоні, але ось вагон почав відставати, і перед нами замигтіла темна стіна тунелю. Легка металева заслінка насунулась на вікно, і ми опинились в обстановці своєї герметично закупореної коробки.