Глибинний шлях

Трублаїні Микола Петрович

— Як же вона буде мучитися! — сказав, немов звертаючись сам до себе, професор.

— Я дав їй морфію, і вона спить, — промовив лікар і вийшов з кімнати.

Під вікном готелю загудів автомобіль. То прибула санітарна машина, щоб одвезти хвору на аеродром. Ми пішли допомогти винести Ліду.

Спершись плечем об косяк вікна, на нас дивився блідий Макаренко.

Санітари з ношами зайшли в кімнату до хворої і хвилин через десять її винесли. Поруч ішли сестра й Барабаш. Ми з Аркадієм Михайловичем замикали цей похід.

Макаренко залишався немов закам’янілий на тому ж самому місці.

На

вулиці нас зустрів Кротов, який щойно приїхав своєю машиною. Він теж тривожився за здоров’я Ліди і хотів довідатися, що сталося. Лікар коротко пояснив, що у неї, очевидно, якесь запалення. Начальник дільниці був остільки ласкавий, що забрав мене й ботаніка до себе в машину і повіз на аеродром слідом за санітарним автомобілем. Він хотів там на місці розпорядитися, щоб літак відправляли якнайшвидше.

Надворі було ще темно. Високо в небі ясно світили зорі. Вітру не було, і це обіцяло для хворої та її провожатих спокійний переліт.

На аеродромі все вже було готове, і жодних додаткових розпоряджень Кротова не знадобилося. Санітарний автомобіль під’їхав до літака, Ліду перенесли в кабіну, де нашвидку укріпили койку для хворої. Там вона опритомніла, тихо застогнала і покликала мене. В цей час Барабаш і Аркадій Михайлович про щось розмовляли з пілотом. Я нахилився над хворою.

— Олексо Мартиновичу, що зо мною? — спитала вона.

— Пусте, приступ апендициту, — збрехав я.

— А куди мене відправляють?

— В Іркутськ. Вам треба зробити операцію.

— Ви Ярослава бачили?

— Він проводжав вас, коли ми виходили з готелю.

Ліда заплющила очі і тихо застогнала. її знов непокоїв біль. В цей час загуркотіли мотори. їх шум заважав розмовляти. В кабіну зайшов Барабаш. Я потиснув руку лікареві і вийшов з літака.

Через кілька хвилин темна маса літака відірвалась вія землі і зникла у передсвітанкових сутінках.

Кротов покликав нас до автомобіля, і ми тепер з великою швидкістю поверталися в селище. Професор відкинувся на м’яку подушку і про щось глибоко замислився. Кротов висунув голову у віконечко і курив цигарку.

Я ж думав про Макаренка. Невже він знав, чим хворіє Ліда?

Повернувшись в готель, я постукав у двері до головного інспектора тунельних споруд, але мені ніхто не відповів. Черговий швейцар на моє запитання сказав, що інженер кудись вийшов.

— Мабуть, в управління поїхав.

Розвиднялося.

Спати мені перехотілося, і я поволі пішов до будинку управління дільниці.

В управлінні, як завжди, кипіла робота. Там не існувало різниці між днем та ніччю. Мені сказали, що Макаренко в радіотелефонній будці прямого зв’язку з Іркутськом. Я пішов туди, побачив розчинені двері будки і мимоволі почув його розмову:

— Скажіть Самборському, щоб категорично настоював на будівництві герметичних вагонів з установкою для кондиціювання повітря, — говорив комусь інженер. — Гадаю, що мені негайно треба вилетіти на Далекий Схід. Поки що жду ваших розпоряджень.

Очевидно, він розмовляв з Саклатвалою.

Скінчивши розмову, Макаренко вийшов з будки, кивнув мені головою і, не зупиняючись, попрямував у двір де підіймальної машини.

ЧАСТИНА

ТРЕТЯ

ОСТАННІ ДНІ Й ГОДИНИ

Два місяці тому було закінчено прокладання Глибинного шляху. Кінцеві станції вже готувались прийняти наскрізні поїзди. Спішно завершувалося шлюзування секторів між підземними станціями. На кількох відсталих дільницях закінчувалося цементування. Робітники-шляховики перевіряли останні рейки.

Широко розгорнулось змагання між Сходом і Заходом на право пустити перший експрес вздовж усього підземного шляху.

На окремих дільницях уже ходили місцеві поїзди, розвиваючи значну швидкість.

На одному з них уперше проїхав академік Саклатвала з Іркутська до станції Найглибшої — так називалась станція, розташована там, де недавно ще була дев’ятсот двадцять п’ята шахта. Там начальникові будівництва рапортували інженер Кротов і професор Довгалюк. Перший показав обладнання своєї дільниці і величні глибинні споруди навколо вокзалів. Другий — молоду траву і ще невеличкі, тропічні дерева, які з’явились у підземеллях.

Черняк і я супроводили Саклатвалу під час цієї поїздки. На цей раз ми вже не були єдиними представниками преси: з нами їхало десятків зо два кореспондентів, що репрезентували найбільші газети Радянського Союзу. Не обійшлось без фото— та кінорепортерів. Останні безперервно палили магній, світили юпітерами і носилися із своїми апаратами та штативами по всіх закутках.

Академік та інженер були дуже зайняті, а тому докладно розповідати про все, що цікавило наших колег, випало Антонові Павловичу й мені. Спочатку це мені імпонувало, бо, виступаючи в ролі першого гіда [25] на Глибинному шляху, я почував себе одним з найкращих знавців цього тунелю. Та, власне кажучи, я був і будівником і навіть безпосереднім будівником, бо невдовзі після катастрофи захопився вивченням літостатів, домігся звання помічника машиніста-літостатника і два місяці разом з Тарасом Чутем працював під керівництвом Гмирі та Набокіна. Тому розповісти журналістам міг значно більше, ніж Черняк. Але що далі, то більше обов’язки екскурсовода почали втомлювати мене й нарешті набридли. Тоді я зрозумів ділових людей, до яких часто пристають з проханням дати інтерв’ю.

25

Гід — провідник.

їхав я на дев’ятсот двадцять п’яту шахту дуже охоче, бо з нею було зв’язано багато спогадів. Крім того, сподівався зустріти чимало знайомих і друзів. Тож, коли на пероні підземного вокзалу потрапив в обійми Тараса та Набокіна, дуже схвилювався.

Підземелля цієї станції були колосального розміру. Незважаючи на механізацію і автоматизацію всіх процесів, на ній все ж працювало кілька тисяч чоловік. Крім самого вокзалу і ліфтових споруд, тут були розташовані вагоноремонтні майстерні і великий пайрекс-алюмінійовий завод.