Глибинний шлях

Трублаїні Микола Петрович

Аж ось і кімната Самборського. Я вже підняв руку, щоб одним ударом розчинити двері і вскочити туди. Та в останню секунду до мене повернулась розсудливість, і я енергійно постукав.

— Ну, ну, заходьте, — почулося з-за дверей.

Я вскочив до кімнати.

Біля столу стояли Макаренко і Самборський. Хазяїн кімнати з досадою глянув на мене, як на нежданого відвідувача, що перебив йому надзвичайно інтересну розмову.

— Пробачте, можна до вас?

— У терміновій справі?

— Так… Ні…

— Тоді прошу

вибачити. У нас ще на півгодини ділова розмова.

— Будь ласка, будь ласка… Я… потім зайду.

Доводилося повертати назад. Але несподівано Макаренко затримав мене.

— Олексо Мартиновичу, зараз звільняю вам Самборського. Він зайде до мене на кілька хвилин, подивиться на одну річ і тоді весь до ваших послуг.

— Дякую, дякую. Мені не дуже спішно, — промовив я і хотів уже вийти з кімнати.

— Чекайте, товаришу преса, — сказав Самборський. — Якщо маєте час, посидьте тут. Я швидко. Ви не ображайтесь.

Він силоміць усадив мене на канапі, а потім, узявши Макаренка під руку, вийшов з ним.

Коли двері розчинилися, із столу злетів маленький папірець і впав посеред кімнати. Я підняв його і побачив, що то телеграма. На ній було лише кілька слів: “З Іркутська. Макаренкові. Докладно інформуйте Самборського. Питання погоджено. Саклатвала”.

Я поклав телеграму на стіл і знову вмостився на канапці. Що мусила означати ця телеграма? Чи не її показував Макаренко Самборському, коли починав свою розповідь? Взагалі, що тут сталося і що я скажу Самборському, коли він повернеться? Признаюсь, я почував себе зовсім розгубленим.

Мені довгенько таки довелось посидіти на канапі. Самборський повернувся найменше через годину. За той час я встиг і заспокоїтись, і придумати причину своїх відвідин, і, мабуть, встиг би подрімати, коли б не побачив на столі грубезного довідника, який дав можливість коротати час.

— Пробачте, Мартиновичу, затримався, — сказав Самборський.

Він був надзвичайно веселий, очі в нього блищали.

— Мені хотілось би, — почав я, — взяти у вас інтерв’ю про ліквідацію поводі в тунелі. Для преси це матиме величезний інтерес.

— У мене інтерв’ю? Та ви що, з глузду з’їхали? Я щойно сюди прилетів, сам толком нічого не знаю, а ви… Та ви знаєте більше, ніж я!

Я, звичайно, розумів, що моя пропозиція була нісенітна. Та треба ж мені було з честю вийти з становища, до якого потрапив! І я дуже серйозним тоном мовив:

— Мені цікаво, як ви оцінюєте становище і якої думки про роботу по ліквідації наслідків катастрофи.

— Становище було дуже серйозне. Але дуже розумний і простий вихід з нього знайшов мій друг Ярослав Васильович Макаренко. Він запропонував якнайшвидше з’єднати Забайкальський сектор тунелю з Далекосхідним і випустити всю воду в Охотське море. Але ж ви про це знаєте.

— Ні, не знаю…

Брехати, так брехати до кінця!

— Як не знаєте? Це ж усім відомо.

— Тобто

я знав, але… але забув, — відповів я, намагаючись виправити свою помилку.

Не здивування Самборського збило мене. І не моя невправність. Мене вразили слова: “мій друг Ярослав Макаренко”. Адже цих слів уже давно ніхто не чув від Самборського!

ПРОГУЛЯНКА В ГОРАХ

Днів через два після тих подій у підземних глибинах прозвучав вибух. То зірвали решту породи, яка роз’єднувала Далекосхідний та Забайкальський сектори тунелю, і глибинні води потекли річищем, яке вивело їх до моря.

Наступного ранку я зайшов до їдальні і застав там Ярослава і Ліду. Вони жваво розмовляли.

Давно мені не доводилось бачити їх в такому піднесеному настрої. Ліда безперервно сміялася, слухаючи жарти Ярослава, а він того ранку був на диво говіркий і дотепний. Розповідав про різні дрібниці, чіпав пухнастого кота, що терся біля ніг, і пожартував з мене, тільки я переступив поріг їдальні. Одним словом, їх розмова ніяк не була такою, якої я міг би чекати від двох кваліфікованих інженерів, захоплених велетенським будівництвом.

— Мартиновичу, сідайте біля нас, — запросив Ярослав, показуючи мені на стілець за їхнім столом.

— Давно не бачив вас такою веселою, — звернувся я до Ліди, вмощуючись на тому стільці. — Здається, знов закохаюсь.

— Олексо Мартиновичу, так той же найкращий вік мужчини, про який ми колись говорили, вже минув.

— Тобто?

— А пригадуєте, колись ви признались, що вам тридцять вісім. Тепер вам, напевне, вже за сорок.

— У вас прекрасна пам’ять, краща ніж у мене, — посміхнувся я.

— Так, непогана.

Але Ярослав, очевидно, вирішив, що наша розмова може перекинутись на різні спогади, чого він зараз не хотів, і постарався скерувати її в інше річище. Нагадав, що сьогодні в нього вихідний день і він вільний до наступного ранку.

— А у вас? — спитав я Ліду.

— Вважається, що я ще не цілком одужала. Користуюсь вільним часом і сьогодні й завтра, а тому можу пристати до вашої компанії. У вас же, як відомо, завжди вільний час.

— І ніколи його нема, — відповів я, — бо завжди думаєш про якусь ще не написану статтю чи то нарис.

— Ну, сьогодні ви про це забудьте. Ми збираємось весело провести час після обіду.

— А до обіду?

— А до обіду? Я, правда, хотіла пройтись до Високої альтанки. Відтіля відкривається чудовий краєвид. Хочете, друзі, підемо?

Розуміється, ми обидва враз погодилися. А втім, я не знаю, чи був Ярослав задоволений з моєї згоди.

Іти було недалеко. День видався теплий, і ми не взяли ні шапок, ні пальто. Тільки Ліда захопила на руку легенький плащ. Вузенька стежка вивела нас до горба край селища, і ми повільно почали сходити на нього.