Глибинний шлях
Шрифт:
— Молодець, — похвалив він. — Я думав, що ви ще довго копатиметесь.
— Ну, чого ж, — гордо відповів я, — а ви?
Він теж уже був готовий.
— Ось вам лист.
— Відкіля?
— Портьє передав. Щойно одержано.
Томазян розірвав конверт і швиденько почав перечитувати. Але в міру читання швидкість ця зменшувалась. Мабуть, лист був для нього цікавий, бо він підійшов до письмового стола і засвітив лампу. Цей лист затримав нас ще хвилин на десять.
— Здається, запізнюємось, — натякнув я на те, що вже пора їхати
— А й справді, — сховавши листа в портфель,
Ми вийшли на вулицю, сіли в машину, і шофер одразу перейшов на третю швидкість. Машина ковтала чорну стрічку полірованого шосе, освітленого електричними ліхтарями. Томазян знову мовчав. Лише напівдорозі спитав, хто з моїх знайомих зараз на дев’ятсот двадцять п’ятій шахті.
Я перелічив усіх, кого знав.
— А скажіть, хто з них і як ставиться до Макаренка?
— У мене таке враження, що всі вони йому симпатизують. Це, можливо, пояснюється особистими взаєминами. Він же учень професора Довгалюка. До нього дуже добре ставиться брат Ліди Станіслав Шелемеха.
Я нічого не сказав про взаємини між Лідою і Ярославом, вважаючи, що це не повинно обходити мого співбесідника.
— І всі вони рішуче його захищають?
Цього я сказати не міг ні про Аркадія Михайловича, ні про Ліду. Тарас в рахунок не йшов.
— Найзавзятіший його прихильник серед тих, кого я вам назвав, це, безперечно, Догадов.
— А справді, ви вже колись говорили мені про нього. Чим же він аргументує свою прихильність до Макаренка?
— Він вважає його найталановитішим інженером і цілком поділяє його погляди на систему будівництва Глибинного шляху.
— Він сам хіба інженер?
— Ні, він журналіст. А ви знаєте, ця порода людей завжди сміливо висловлює свою думку з приводу всяких явищ і подій, дає свою оцінку кому й чому завгодно.
— А чому б вашому другові не виступити із статтею на захист системи робіт Макаренка? Як він пише?
Правду сказати, я не знав, що відповісти Томазяну. Адже я особисто ніколи не читав ні статей, ні нарисів Догадова. Він у редакції завідував відділом кореспонденції. Був спецкором “Зорі”, кореспонденції його я кілька разім зустрічав, вони були написані грамотно, але уваги до себе не привертали. З його попередньою журналістською діяльністю я майже не був обізнаний. Так довелося й відповісти.
— Шкода, — протяг Томазян.
— Чому?
— А я хотів, щоб ви натякнули йому на бажаність такої статті, де б захищалися ідеї Макаренка і давалася докладна критика його опонентів.
— Ви особисто підтримуєте Макаренка?
Відповідь слідчого мене дуже цікавила, але він мене розчарував.
— Я хотів би докладно розібратися в цих технічних питаннях, — сказав він.
— Гаразд, я скажу Догадову, може, в нього вийде щось цікаве.
— Спробуйте, тільки не кажіть, що це я пропоную. Краще коли він вважатиме, що то його ініціатива. Тоді напевне старанно попрацює над такою статтею.
Машина спинилась перед будинком аеровокзалу. Звичайно я бував тут удень, коли життя на вокзалі било ключем.
На невеличкому майданчику завжди стояло багато машин, в повітрі і на аеродромі гуділи мотори, звучали радіоповідомлення про прибуття та відліт рейсових літаків. Тепер тут було
— Макаренко і Кротов полетіли, — сказав Томазян.
Мабуть, так воно й було, хоча, під’їжджаючи сюди, я сподівався, що нас випровадять однією машиною.
Черговий по аеровокзалу, відрядивши той літак, зайнявся нами.
— Ваша машина готова, — сказав він. — Пілот Атабаєв жде на аеродромі. Бачите, он там.
Він показав на машину, що стояла за кілька сот метрів від інших літаків, які, мабуть не вміщуючись в ангарах, простяглися рядком на полі.
— На трасі польоту погода погана, — продовжував черговий. — Над Байкалом туман, а за Хабар-Дабанським хребтом шквалистий вітер. Може, відмовитеся від польоту?
— Ні в якому разі, — рішуче відповів я. — Он та ж машина полетіла.
— Я їх попереджав, але вони не послухались. Пілот не заперечував, і я випустив машину.
— А наш пілот заперечує?
— Навпаки… Це такий шибайголова…
— І прекрасно…
Томазян мовчав. Черговий повів нас до літака, але коли довелося лізти в кабіну, мій супутник раптом затримав мене і заявив:
— Ось що. Я бачу, що мені треба залишитися в Іркутську. Ви летіть самі. Стежте за всім, що робиться на шахті, охороняйте Ліду Шелемеху і тричі на день радируйте мені. Ось вам шифр для радіограм.
Томазян подав мені маленький блокнотик.
Признаюсь, заява слідчого здивувала мене. Невже він злякався туману і шквалистого вітру на трасі польоту? Вражений, я мовчав, не знаючи, що відповісти.
— До побачення, — по мовчанці сухо промовив я і, взявши блокнотик, скоренько поліз у кабіну.
Машина заворушилася, вітер ударив крізь відчинене віконце в обличчя. Хвилина, і ми піднялися в повітря.
Темна долина Ангари вказувала шлях до Байкалу. Назустріч мчало зоряне небо. Але скоро зорі почали наче оповиватися імлою. І раптом перед нами — чорна прірва. Літак з гуркотом вривається в неї, і цілковита темрява оточує нас.
Уперше в житті довелося мені відчути силу стихій повітряного океану. То був сліпий політ над озером і над горами. Не знаю, куди і як вів пілот машину, але я швидко втратив будь-яку змогу орієнтуватися. Пілотові допомагають численні прилади, а я був мов сліпий. Нічний туман огорнув усе навколо. Можливо, під нами шуміли хвилі Байкалу, але ми їх не чули. А може, ми вже пролітали над засніженими вершинами гір Хабар-Дабан. Скоро я відчув, що дихати важче, а в скронях наче застукали молотки. Тіло обважніло, охоплене втомою. Стало холодно. Довелося відкотити комір і, сховавши руки в рукава, зщулитися. Мабуть, пілот піднявся дуже високо, боячись налетіти в тумані на шпилі гір.