Глибинний шлях

Трублаїні Микола Петрович

— Основний порок цієї ідеї в тому, що, погодившись на герметизацію, ми виснажуємо наше народне господарство величезними зайвими витратами і затримуємо, гальмуємо відкриття тунелю майже на рік. Ви знаєте з виступу представника Генерального штабу, чим це загрожує. Над нами нависла величезна небезпека. Щоб ліквідувати її, щоб у ближчому майбутньому зберегти життя сотням тисяч, а може, й мільйонам людей, щоб подолати ворога, який готується до нападу на нас, треба негайно закінчувати будівництво тунелю.

— Товариші, — звернувся Опок до сесії, намагаючись говорити тихше і тим самим підкреслюючи свої слова, — я знаю інженера

Макаренка не перший рік. Мені доводилося спостерігати його на практичній роботі і знайомитися з кількома його проектами, зокрема першим проектом після закінчення інституту. З цілковитою відповідальністю заявляю, що це один з найталановитіших інженерів нашого часу, один з найдосвідченіших серед молодих інженерів, людина виняткових здібностей і сильного характеру. Його слабе місце — нехтування деталями. Але тут йому на допомогу завжди приходять численні конструктори. Чому ж Макаренко висунув свій проект герметизації і так гаряче його обстоює? Це не деталь, в якій він може помилитися і, не знайшовши правильного розв’язання, звернутися по допомогу до конструктора, щоб не гаяти часу. Це не помилка внаслідок юнацького фантазування або захоплення, як тут дехто хоче пояснити. Ні, я певен, що інженер Макаренко розуміє неприйнятність ідеї герметизації Глибинного шляху і все ж уперто настоює на своєму. В чому ж справа? Товариші! Талант, винятковий хист окремої людини в якійсь галузі техніки, мистецтва не завжди служать на користь людству. Я певен, що в даному разі, незважаючи на хист чи талант інженера Макаренка, ми можемо говорити про злочин. Це так для всіх ясно, що не варт іще щось додавати до сказаного мною.

— Правильно! Правильно! — почулися вигуки.

Макаренко зблід, закусив губу. Над столом звівся нахмурений академік Саклатвала.

— Я прошу товаришів, — сказав начальник будівництва, — не забувати про елементарну ввічливість, не поспішати з різкими висновками на адресу окремих осіб і не перетворювати нашу сесію на засідання суду. Слово має академік Револ.

Коли сріблястий академік піднімався на трибуну, до Саклатвали підійшов його секретар і подав якийсь папірець. Моя увага роздвоювалася: я стежив за Револом і одночасно зацікавився папірцем, який читав Саклатвала. Бувши близько від начальника будівництва, я помітив, що він нахмурився, ще раз перебіг папірець і на якісь півхвилини задумався, зовсім не слухаючи оратора. Після того щось сказав секретареві. Той підійшов до Макаренка, шепнув йому кілька слів, а тоді подався в наш бік. Головний інспектор тунельних робіт піднявся з свого місця і наблизився до Саклатвали.

— Технічні проблеми нам доведеться на якийсь час відкласти, — говорив Револ, — бо обговорення їх само собою перетворюється в суд над інженером Макаренком і тими, хто його підтримує.

В цей час біля мене опинився секретар Саклатвали і, нахилившись, прошепотів Кротову:

— Начальник будівництва просить вас негайно підійти до нього.

“Кротову дадуть слово, — подумав я. — Що ж він говоритиме?”

Саклатвала показав Макареикові щойно одержаний папірець. Молодий інженер швидко перечитав його і, може мені так здалося, сторопів.

— Але щоб не перетворювати сесію Ради в суд, — говорив Антон Револ, — ми мусимо вимагати усунення інженера Макаренка від роботи на будівництві, віддання до суду, який визначить кару за безперечний, на думку абсолютної більшості

з нас, злочин.

Але абсолютна більшість присутніх не слухала промовця, а стежила за нарадою, яка відбувалася за столом президії між Саклатвалою, Макаренком і Кротовим. Туди ж пішов і Самборський.

Антон Револ продовжував свою промову, яка очевидно була добре продумана і мала правити за зразок блискучого ораторського хисту, але раптом його перебив Саклатвала, попросивши хвилину уваги.

— Товариші, нам доведеться перервати засідання, — сказав він. — Одержано повідомлення про катастрофу в районі дев’ятсот двадцять п’ятої шахти. Півгодини тому в тунель прорвалися підземні води. Інженер Макаренко та інженер Кротов негайно вилітають літаком. Завтра ранком туди ж вилетить спеціальна комісія. До складу комісії ввійдуть представники нашої Ради.

НІЧНИЙ ПОЛІТ

Звістка про катастрофу вразила всіх. Сріблястий академік мов завмер на трибуні. Черняк, що сидів біля мене, схопився з свого місця і побіг до Саклатвали. Інженери і професори напружено витягали голови, ждучи, що ще скаже начальник будівництва далі.

Я сидів, як очманілий. В голові моїй повстали підземні зали та коридори, де вчора вранці я проїздив електро-танком, спливали страшні картини поводі, а може, й обвалів. Тривога огортала мене за моїх друзів і за всіх. Там же Ліда, Аркадій Михайлович, Тарас, Догадов! Чи не трапилося лиха з ними?

Макаренко і Кротов уже вийшли з зали.

В цю хвилину чиясь рука торкнулась мого плеча. Я озирнувся і побачив Томазяна.

— Ідіть негайно за мною, — сказав він мені і, повернувшись, пішов до дверей.

Я слухняно подався за ним.

На вулиці слідчого ждала машина.

— Негайно до готелю, — наказав він шоферові.

У машині Томазян мовчав, не відповідаючи на жодне запитання. Лише коли ми під’їздили до “Витязя Іркуте”, він порушив свою мовчанку.

— Зараз вилітаємо в Забайкалля. Ми повинні прибути на “дев’ятсот двадцять п’яту” якщо не раніш, то разом з інженерами.

— Вони вже, мабуть, на аеродромі.

— Можливо. Ми теж зараз там будемо. Обурююсь і вами і собою, — говорив слідчий, коли ми заходили до готелю. — Чого вас принесло на сесію і чому я це дозволив вам?

— А хіба ж би я запобіг катастрофі, коли б був там?

— Боюсь, щоб якісь темні люди не скористалися з катастрофи для своїх цілей. Хтозна, що там робиться. Серед загальної паніки їм найлегше викрасти документи, які їх цікавлять, збільшити катастрофу.

Пробігши коридором І тільки-но зайшовши до кімнати, Томазян почав телефонувати. Після короткої розмови з обласним прокурором і начальником аеропорту він дістав дозвіл на швидкісний літак, який через сорок п’ять хвилин мав бути готовий до вильоту.

— На збори даю вам п’ять хвилин, — сказав мені слідчий.

Що можна зробити за п’ять хвилин? Я встиг лише забігти у свій номер, схопити перший, що потрапив під іруку, чемодан і повернутися до Томазяна.

У вестибюлі мене спинив портьє, спитавши, куди я йду. Довідавшись, що в п’ятнадцятий номер, попросив передати спішного листа, щойно одержаного на ім’я Томазяна.

Я глянув на конверт і побачив, що адреса написана ніби знайомим почерком. Але не маючи часу розглядати, подався до слідчого, який дожидав мене.