Глибинний шлях

Трублаїні Микола Петрович

— А що це за посада така?

— Зараз розповім. Спочатку замовимо сніданок. Тарас здивовано поглядав на Аркадія Михайловича.

— А я нічого не знаю, — ображеним тоном промовив він.

— Хотілося розповісти про це всім разом, — відповів Аркадій Михайлович. — Та, на жаль, усіх зібрати ніяк не можна.

Професор, очевидно, мав на увазі своїх молодших друзів, але, справді, всі вони так були завантажені, що йому довелося обмежитися мною і Тарасом. Коли нам подали сніданок, Аркадій Михайлович почав розповідати про свою нову службу.

— Досі я тримав це в таємниці, бо не все було з’ясоване. Власне, ідею,

про яку вам зараз розкажу, підказаз мені Ярослав. Якось, розповідаючи, що на Глибинному шляху будують великі вокзали і що для оформлення їх запрошено найкращих архітекторів, він натякнув, щоб я подумав, чи не можна було б прикрасити ці вокзали рослинами. Я про це думав як слід і так розмріявся, що почав в уяві утворювати там підземні сади, квітники та оранжереї. Справді, чому б на тих глибинах не створити колосальну оранжерею? Температура там ідеально рівномірна. І така, що дасть змогу вирощузати найніжніших представників тропічної флори. Води там скільки завгодно. Відповідний грунт утворити не важко, бо потрібні хімічні добрива завжди зможемо додавати. Необхідну кількість вуглекислоти теж дамо. Залишається тільки проблема світла. Як пустити в підземелля сонячне світло? Я вирішив, що сонце можна замінити велетенськими лампами, які періодично засвічуватимуться на кілька хвилин протягом кожної години. Це буде корисно не тільки для рослин, але й для людей, що там працюватимуть. І ось в моїй уяві постали ці сади-квітники. Я вже бачив навколо підземних вокзалів кущі троянд, косицю, айстри, квітучий бузок.

— А в бузку тьохкають соловейки, — додав Тарас, перебиваючи професора.

— Ти, Тарасе, скептик, — обурився ботанік.

— Ні, я кажу цілком серйозно. Чому не можна населити підзехмні сади птахами? Буде ж веселіше. Можна навіть вулики з бджолами поставити.

Аркадій Михайлович засміявся. Очевидно, він відчув у словах хлопця віру в ці фантастичні задуми.

— Я й сам уже думав, — сказав професор, — розширити межі біосфери, [18] завоювавши для неї підземні глибини, створивши, так би мовити, спідній поверх для рослинності. Мені вже снилися підземні поля й ліси. Але поки що зробимо першу спробу на глибинних станціях нашого тунелю.

18

Біосфера — область поширення життя на земній кулі, тобто населена організмами поверхня суші з її водами, товща морів і океанів.

Сніданок минав за жвавою розмовою про те, які дерева, квіти і трави треба насаджувати в підземеллях Глибинного шляху між Москвою та Далеким Сходом. Ми обговорювали, коли яке дерево або квіти цвістимуть і які на смак будуть фрукти з підземних садів.

— Посадимо там суниці й полуниці, — запевняв Тарас, — і варитимемо з них варення.

— Або будемо їсти їх з сметаною та цукром, — висловив я свій смак.

— А варення обов’язково варитимемо, — настоював хлопчик. — Мені головне — пінка. Дуже люблю. Знаєте, пінка, коли варять варення. Я тоді з блюдечком так і пантрую.

— Ну, пінку ще треба довгенько ждати, — сміявся ботанік, слухаючи Тараса.

— А як же я тепер, коли ви на службі, Аркадію Михайловичу? — спитав хлопчик.

— Ти? Теж на службі. Про твоє призначення також

підписано наказ.

— І мене не спитали?

— Я думав, що ти не будеш заперечувати.

— Звичайно, ні. Значить, я став на службу. Перший раз у житті. Дуже радий. А скажіть, гроші мені виплачуватимуть?

— Обов’язково. Сто карбованців на місяць.

— Цього, здається, мало, Аркадію Михайловичу.

— Досить з тебе на перший раз.

Тарас помовчав, а потім знов звернувся до професора:

— Аркадію Михайловичу, знаєте що?.. Якби нам дали автомобіль, то… я б відмовився від зарплати.

— Ач чого захотів. А чому ти не поцікавишся, що повинен робити?

— Як не цікавлюся? Я дуже цікавлюся, Аркадію Михайловичу. — Тарас підійшов до професора і набрав серйозного, поважного вигляду. — Скажіть, що ми повинні робити?

Ми з професором зареготали, дивлячись на лукаву фізіономію хлопця.

— Жулик ти, Тарасе!

— Аркадію Михайловичу, я знаю, — скрикнув Тарас і теж зареготав так дзвінко, що в сонячній веселій кімнаті стало ще веселіше. — Мене призначено вашим головним помічником.

— Трохи не вгадав. Секретарем.

— Так секретар і є головним помічником.

— Ну, гаразд. Кінчай-но снідати, бо сьогодні ми вирушаємо в дальні мандри.

— Ви на сесії Ради не будете? — спитав я.

— Я приїду на кінець, щоб виступити з своїм планом озеленення.

— А куди ви їдете?

— Сьогодні ми вилітаємо з Тарасом на Забайкалля. Там же найглибша на Глибинному шляху шахта номер дев’ятсот двадцять п’ять. її глибина півтора кілометра. На тій глибині будується великий підземний вокзал. Ярослав рекомендував їхати туди. Він дав мені листа до інженера Кротова. Я хочу почати справу з озелененням негайно.

— Я біжу в номер, — сказав Тарас, коли закінчив сніданок.

— Біжи пакуй чемодан. Зараз і я прийду, — відповів йому Довгалюк.

Коли хлопчик пішов, професор, провівши його очима, звернувся до мене:

— Чудесний хлопчисько. В ньому якось хороше поєднується серйозність і легковажність. Хотів би я, щоб він провів ближчі роки недалеко від мене.

Потім помовчав і спитав:

— Ви не бачили Ярослава?

Я сказав, що бачив, і переказав відповідь Макаренка.

— Ну от… Може передумає… На сесії я обов’язково буду, тільки трохи спізнюся.

Повертаючись до своїх кімнат, ми зустріли в коридорі Тараса.

— Аркадію Михайловичу, — підійшов він до професора, — ви знаєте, коли я проходив вестибюлем, то побачив людину, що уважно на мене глянула. Мені здалося, ніби я десь бачив того чоловіка. Хотів навіть поздоровкатися, а потім думаю, може, я з ним десь посварився в трамваї чи що, і він мені запам’ятався. Тепер згадав, хто це. Ви його не бачили?

— Хто? Кого?

— Це був слідчий, що колись до мене в лікарню приїздив, один раз був з вами, а то сам одвідував. Пригадуєте?

— Томазян?

— Він самий.

— Не бачив. Ви не бачили? — звернувся професор до мене.

Я мовчки похитав головою.

— Хотілося б з ним зустрітися. Але ми не маємо часу. Коли повернемось до Іркутська, тоді пошукаємо його. Симпатична людина.

Повернувшись до себе в номер, я подумав, що мені цікаво було б зараз зустрітися з Томазяном. Значить, він уже повернувся. Але слідчий просив без потреби його не турбувати, щоб не афішувати наше близьке знайомство.