Глибинний шлях
Шрифт:
— Ви знаєте іспанську мову?
— Ну, звичайно, не як автор “Дон Кіхота”…
— Тоді прошу взяти оцей журнал і перекласти нам невеличку статтю.
Саклатвала подав мені маленький журнальчик у блискучій палітурці і показав статтю, яка займала лише дві з половиною сторінки.
— Щоб не відкладати надовго, зайдіть, будь ласка, в оцю кімнату, — він показав на невеличкі двері за його столом.
Я обіцяв витратити на переклад не більше години і, опинившись в маленькій кімнаті, що, мабуть, правила за спальню, негайно взявся до роботи. Переклад
Робота наближалася до кінця, коли в кімнату зайшов Макаренко. До речі, кімната була відгороджена від кабінету такою грубою стіною і так щільно причиненими дверима, що жоден звук не долітав відтіля.
— Здрастуйте, — привітався Ярослав.
Вигляд у нього був дуже стомлений, очі червоні, але в них горів якийсь вогонь, неприборканість. Голос звучав тихо, проте твердо.
— Як переклад? Важкий?
Я відповів на привітання і пояснив, у чому полягають труднощі.
— Терміни? То не важно. Залишайте як в оригіналі, второпаємо.
Він сів біля мене і почав переглядати списані мною аркушики паперу. Іноді спинявся, ледве морщив чоло, позіхав. Видно було, що не виспався. Іноді постукував ногою, продовжуючи читати. Я подав йому останній аркушик, він переглянув, подякував і встав.
— Ярославе Васильовичу, — спинив я його, — мені доручено довідатися, коли ви повернетесь до себе в готель. З вами хочуть поговорити двоє людей. По-перше, Аркадій Михайлович. Він хоче вияснити питання відносно Тараса.
— Він рішуче проти того, щоб Тарас переїхав до мене?
— Я думаю, що буде краще так, як він хоче.
— Перекажіть Аркадію Михайловичу, що це питання ми мирно розв’яжемо після сесії Наукової ради. А зараз до засідання я з управління не виходжу і ні про що, крім будівництва, ні говорити, ні думати не буду. — Круто повернувшись, Макаренко ступив крок вперед і взявся рукою за двері.
— Слухайте, — поспішаючи, промовив я, — сюди приїхала Ліда.
Останнє слово враз зупинило його. Він обернувся. Обличчя його наче вкрилося білою маскою, зір похмурнів.
— Я знаю…
— Вона неодмінно хоче вас бачити.
— Як її здоров’я?
— Мені здається, що гірше.
Макаренко підійшов до вікна і почав дивитися кудись на вулицю, механічно обриваючи листки з китайської троянди, що стояла під вікном.
— Про що вона хоче зі мною говорити? — спитав він, видушуючи з себе слова.
— Здається, про вас…
— Про мене?
Він був здивований, потім гірко посміхнувся і промовив:
— Скажіть, що я сам заїду до неї. Одразу ж після засідання Ради.
— Ярославе Васильовичу!
Я намагався вимовити це переконливо і разом з тим докірливо й прохально…
Інженер повернувся до мене, очі йому горіли люттю, він рвонув гілку китайської троянди і зламав її.
— Слухайте, я не можу! Не можу! Я мушу займатися лише справою. Ми знов відклали засідання
Раптом він опанував себе.
— Я прошу вас зробити все, щоб моя відмова не образила Ліду. Ви зробите. Я знаю… І нікому жодного слова про те, — його голос звучав уже грізно, наказуючи, — що зараз вихопилося в мене. Ви нічого не чули.
— Я нічого не чув, — покірно промовив я.
Ми вийшли разом з кабінету Саклатвали. Академік подякував мені і попросив пробачення, що дуже зайнятий. Зрозуміло, що я не затримував його своєю присутністю жодну зайву хвилину.
З управління пішов до готелю пішки.
Що мушу сказати Ліді, я ще не знав, але сподівався, що зумію з нею поговорити. Мене це навіть не хвилювало так, як раніш міг собі уявити. Інше сушило мій мозок. Я досі не міг зрозуміти, чому Ярослав такий збентежений, чому сесія Ради має якесь важливе для нього значення, наче суд, що мусить ухвалити вирок злочинцеві, який чекає найгіршого. Яка роль тут Саклатвали? Якщо він захищає Макаренка, значить, це його теж стосується. Невже і він мусить сісти, фігурально висловлюючись, на лаву підсудних разом із своїм помічником. Хто ж судді і прокурор?
Я хотів розібратися в цій справі, однак досі цього зробити не міг. Ясно, що Макаренка обвинувачують в помилках на будівництві, які призводили до перевитрат і до затримки закінчення роботи. З усього того, що доводилось чути від багатьох, я схилявся до думки, що так воно й було. Але мене цікавило питання: навмисне це чи ні? З тим, що це навмисне, у мене не в’язалося уявлення про Ярослава Макаренка, якого я спостерігав хоча не часто, але близько.
Настрій у мене був препоганий.
ПІДЗЕМНІ САДИ
Вранці я бачив, як Тарас на своєму балконі займався фізкультурою. Він робив глибокі вдихи й видихи, вигинався ластівкою, боксував з невидимим супротивником, присідав, махав руками і, нарешті, заходився плигати, підплигуючи все вище й вище.
— Не провали балкона! — гукнув я йому.
— Не бійтеся, — відповів він. — Доброго ранку!
На балкон вийшов і Аркадій Михайлович з рушником та мильницею в руках. Ми привіталися і почали розмовляти. Між балконами було метрів шість, і тому особливо напружувати голос не доводилося.
— Ходімо снідати, — запросив професор.
— Я готовий, хоч зараз.
— Ну, спускайтеся до ресторану і займіть місця. Ми зараз прийдемо.
Закінчивши свій туалет, я вийшов з кімнати і попрямував до ресторану. Незабаром туди прийшли професор і хлопчина.
— Ну, з сьогоднішнього дня ми будемо рано вставати, — сказав Аркадій Михайлович, сідаючи до столу. — Відпустка наша скінчилась, і ми вже на службі.
— У вас же на ціле літо відпустка!
— Покінчено. З сьогоднішнього дня я — головний консультант по озелененню підземних станцій Глибинного шляху. Вчора підписано наказ про призначення.