Глибинний шлях
Шрифт:
— Гаразд. До побачення, Ватсоне!
Ми розпрощалися. Я пішов до себе, але дорогою зазирнув до Аркадія Михайловича, щоб попередити про наш від’їзд. Професор сидів дома сам, Тарас десь пішов погуляти.
Виявилось, що Аркадій Михайлович не збирається з нами їхати.
— Хотів, хотів поїхати, — бідкався старий. — Я ж кілька місяців тут не був, кажуть, дуже все змінилося. Але затримує одна справа. Ярослав дав мені складну задачу… І охота мені її розв’язати. Треба посидіти, подумати.
— Цікаво, що то за задача?
— Підождіть, голубе, — відказав він. — Краще порадьте, як мені Тараса біля себе
— А що таке?
— Спало Ярославові на думку забрати хлопця до себе.
— А де він тепер живе?
— З минулої осені у мене. Я сподівався, що і на цю зиму останеться. Це ж він у десятий перейшов. Останній рік у школі. Та ні, забрав Ярослав якусь нісенітницю в голову… Але головне — Тарас мій щось до Ярослава тягнеться… Просто біда.
— А як у вас взаємини з Ярослазом?
— У мене взаємини непогані. Ви ж, мабуть, знаєте, його тепер усі лають… Ну, а я не зважуюсь… Можливо, він помиляється… Впертий дуже… Говорити з ним на цю тему не можна. Відлюдний став. Ото лише зі мною, з Шелемехою і Тарасом по-людському говорить. Та хай… Підождемо, коли будівництво закінчиться.
Мені здалося, ніби всі нетерпляче ждали закінчення будівництва і насамперед для того, щоб розрядити ту важку атмосферу, яка створилася навколо одного з його провідних керівників.
Ми умовились з Аркадієм Михайловичем, що він пришле Тараса до мене.
ПІДЗЕМНА АНГАРА
Десь біля шостої години Самборський з’явився у “Витязь Іркуте” і забрав мене й Тараса.
Прекрасним гудронованим шосе мчала машина на північ. Це був останній випуск дорожнього авто, в якому можна було влаштувати чотири койки, щоб виспатися, користатися електричною кухонькою та радіотелефоном, поворотом важільця запустити маленький моторчик, щоб закривав або відкривав дашок машини.
Ми їхали в напрямку до Качуга, випереджаючи численні вантажні й легкові машини, бо наш шофер належав до любителів швидкої їзди. Паралельно шосе тяглися під’їзні вузькоколійки, по яких безперервно гуркотіли поїзди.
— Це йдуть вантажі на моє будівництво, — похвалився Самборський.
Дорогою він розповідав чимало цікавих речей, але найбільше приділяв місця у своїй розповіді будівництву, яким безпосередньо керував.
— Ми пробиваємо тут підземне русло для ріки, яка витікатиме з Байкалу і впадатиме в Лену, — говорив він. — Як мало не все на нашому будівництві, така споруда не має прецеденту в історії. Власне, це буде підземна Ангара. Ви ж знаєте, в Байкал впадає приблизно сто річок, серед них великі, як Селенга, Верхня Ангара, Баргузін. Але з Байкалу витікає одна тільки Ангара, яка впадає в Єнісей. Тепер з Байкалу витікатиме уже дві ріки. Підземна Ангара впадатиме в Лену. На цій підземній річці ми створимо водопад, що своєю силою дорівнюватиме і навіть перевершуватиме Ніагару. Підземна ріка, витікаючи з Байкалу, не знатиме ні весняної поводі, ні літнього обміління. Озеро, рівень якого на 453 метри вищий від рівня моря, — це велетенське водосховище, що регулюватиме витрату води. Річище абсолютно рівне і йтиме під землею на висоті чотирьохсот тридцяти трьох метрів над рівнем моря. Приблизно за кілометр від озера ми робимо заглиблення на п’ятдесят метрів і створюємо водопад, силою якого будуть рухатися турбіни підземної гідроелектростанції.
— Це двадцять Дніпрельстанів! — промовив Тарас, з захопленням слухаючи інженера.
— Приблизно… Але, крім цієї гідростанції, будуємо ще дві. Одну на Шаманському, а другу на Падунському порогах Ангари, що знаходиться в її середній течії. Перша станція потужністю приблизно на два, друга — на два з половиною мільйони кіловат. Будується ще кілька невеликих гідростанцій. Одна з найоригінальніших — Зиркизунська на річці Іркут. Недалеко від Байкалу ріка Іркут протікає вузькою глибокою долиною. Обходячи гірський Зиркизунський хребет, Іркут робить вузьку петлю кілометрів сорок завдовжки. Ми пробили під тим хребтом чотирикїлометровий тунель і скинули ріку з висоти сімдесяти метрів. Там поставили станцію на п’ятдесят тисяч кіловат. Коли у вас буде час, обов’язково поїдьте і подивіться на штучний водопад. Там дуже мальовнича місцевість: дикі гори, тайга. Чудесно полювати. Здається, ви колись захоплювались мисливством? — звернувся він до мене.
— Було таке, — відповів я.
Смеркало, коли ми прибули. Тут під землею розгорнулись великі роботи. Про це свідчили численні копри та терикони поруч них.
— Ми відпочинемо, трохи закусимо, а тоді спустимось у моє підземне царство, — сказав Самборський. — Там для нас байдуже, день чи ніч надворі.
Залишивши машину у дворі великого приземкуватого будинку, що нагадував вантажну залізничну станцію, ми пройшли в контору начальника надземних робіт на цій ділянці. Самборський коротко розпитав про справи, а потім попросив замовити нам закуску в буфеті та приготувать костюми для спуску в. шахту.
— А без спеціального костюма спускатися не можна? — поцікавився Тарас.
— Можна, але там не дуже чисто. Трапляється вода по коліна. Не помітиш і потрапиш ногою. Брили каміння і пісок швидко попсують черевики, а біля машин можна замастити костюм.
Ми з’їли по кілька бутербродів, випили кави і переодяглись.
Самборський привів нас до однієї з найближчих шахт. Уже заходила ніч, навколо світили ліхтарі, але робота не припинялася. Невгаваючи гуркотіли по рейках невеликі поїзди, гуділи важкі восьми— й десятитонні ваговози.
Ми ввійшли до кліті підіймальної машини.
Після сигнального дзвінка ми почали ніби провалюватися. Дорогою кліть разів зо два здригнула. Але ось швидкість падіння почала зменшуватися. Незабаром кліть спинилась.
Інженер відчинив дверцята, і ми вийшли у величезну підземну галерею. Нас зустріли два чоловіки. Один з них зачинив дверцята й дав сигнал підіймати кліть. Другий підійшов до Самборського, поздоровкався з ним, привітався з нами й відрекомендувався, що він черговий на дільниці.
— Я з товаришами огляну роботу по всьому сектору, — сказав йому Самборський і звернувся до нас: — В цьому місці, де ми зараз, буде річище підземної ріки, що витікатиме з Байкалу і впадатиме в Лену. До речі, Лена стане ще повноводніша, ніж тепер, вона буде судноплавна аж до Качуга, а наші підземні шлюзи зв’яжуть її з Байкалом. Тоді морські пароплави зможуть проходити з Льодовитого океану до Байкалу, а менші з них підуть звідти вгору по річці Селенга до Монгольської Народної Республіки, тобто в глибину Центральної Азії.