Fata morgana
Шрифт:
Панас iзлiз уже на землю й винувато обертався до сусiдiв.
– Хiба я що? Я згоден… я на все згоден… Як люди…
– Знайшовсь мудрий, потерпiмо, каже.
– Цитьте, - нехай говорить, хто почав.
– Говори, Гуща.
Долом шумiло, наче бурчак у повiнь котив по рiчцi камiння i рив береги.
А з туману, як з хмари, плив голос i падав мiж люди,
– Вся земля наша, одвiку, бо кожна грудка, кожен упруг политi потом, погноєнi кров'ю трудящих. Одберiм землю, i тодi кожен трудящий матиме хлiба доволi для себе i для
Ось слово: одберiм землю!..
Воно впало серед такої тишi, що чутно було, як мостилась по гнiздах птиця, або спросоння била крилом на вершечках дерев.
Одiбрать землю!
Цi два слова досi лежали на сподi кожного серця, як захований скарб, а тепер, вийнятi звiдти, стали немов живим чимсь i говорили: ходiм за нами, ми поведем.
Не руйнувати й не палити, а одiбрати. Вогонь що вiзьме, то вже не оддасть. Ходiм i однiмем своє, неправдою взяте од нас i батькiв наших. Одберiмо хлiб свiй кривавий, для розкошiв одiрваний од голодного рота.
Груди так повно зiтхнули, аж лiс обiзвався.
Велике тiло розросталося наче, простувало застоянi ноги, затерплi руки. Почуло силу. I благовiстило у ньому, як дзвiн на великдень: "Буде земля,.. Однiмемо землю,.."
Ту саму землю, що, як мрiя далека, тiльки манила, а не давалась у руки, що грала перед очима, як марево в спеку…
Тепер вона близько, простягни руку й бери.
I не хотiлось розходитись iз лiсу, розривати на частки могутнє тiло…
Неспокiйно було в селi. З тої ночi, як сходились в лiсi i поклали забрати панову землю, минув цiлий тиждень, але люди вагались. Всi напружено ждали, а чого саме - нiхто добре не знав. Однi одно говорили, а другi друге - i з тих розмов сплiталась сiтка, в якiй нi кiнця, нi початку. Бастувала чагунка, бастували робочi, скрiзь було глухо, каламутне, самотньо якось, i тiльки граки чорним ланцюгом крил в'язали з свiтом село.
Щось дiялось навкруги. Мов наближалась градова хмара, а звiдки прийде, де впаде i що зачепить - незвiсно. Важко, тривожно дихалось всiм у тi похмурi днi, i неспокiйно минали довгi осiннi ночi. Якби хто крикнув на пробi, бовкнув несподiвано дзвiн або розрiзав густе повiтря пострiл рушницi, люди вибiгли б з хати та кинулись ослiп однi на одних.
Гафiйка не могла спати по ночах. Як тiльки смеркало, Пiдпара засував дверi у сiнях, пробував довго, чи добре замкненi, i перше, нiж облягатись, здiймав рушницю, мостив бiля себе сокиру. Гасилося свiтло, але Гафiйка знала, що хазяїн не спить. Чула, як вiн неспокiйно ворушився на лавi, важко сопIв, сiдав i наслухав. Потому знову вкладався i лежав причаївшись, але раптом зривався i шарив по долiвцi рукою, поки не знаходив сокири. Тодi ставало знов тихо, пiд лавками пищали мишi, що вже перебирались на зиму до хати, та таргани шарудiли у миснику. Але Пiдпара не спав, Гафiйцi здавалось, що вона бачить його розплющенi очi, втупленi в пiтьму.
Нарештi,
Часом хазяїн вибирався на нiч на поле, пiд клунi. Тодi знов хазяйка товклася цiлiсiньку нiч, боялась, стогнала, охала i човгала шкарбунами од вiкна до вiкна.
З наймитами Пiдпара поводився краще, не лаявсь, не пiдганяв, як перше, але в спину їм завжди дивилось пiдзорливе око, або пiд час розмови зненацька вставала за ними важка, як дзвiниця, постать Пiдпари i кидала тiнь.
Гафiйцi часами ставало так важко, що вона прохалась на нiч додому.
Маланка облягалась нерано. Андрiй вiчно був десь на людях i повертався пiзно, а Маланка весь вечiр снувала мрiї. Щось буде. Прийде щось гарне i перемiнить життя. Щось станеться раптом не сьогоднi, то завтра. Їй не хотiлось нiчого робити i, склавши руки, як у недiлю, вона гаптувала словами хитрi мережки. З Гафiйкою вдвох вони ставали на порозi у сiнях i довго дивились, як свiтяться вiкна скрiзь по селi. Там, в кожнiй хатi, чогось чекають, готовi, як сухий трусок, що жде пiдпалу. У кожнiй хатi цвiте надiя, ростуть сподiвання.
I певно, нiколи ще стiльки не сходило свiтла, як у сi довгi, тривожнi осiннi ночi.
Вiтер скакав з розгону, рвав голоси i дим, а блiде сонце, показавшись на мить, висипало з-за хмар на землю своє останнє багатство.
Гафiйка ловила хустя, що розметав вiтер по дворi, як стадо бiлих гусей. Хазяйська сорочка надулась, котилася кругла, мов вагiтна жiнка, рукавами ловлячи землю. Вiтер свистiв Гафiйцi у вуха, а їй здавалось, що її кличуть.
Нi, таки кличуть. Вона озирнулась.
Од ворiт махав на неї Прокiп.
– Чого ти?
Вона не чула.
– Що там таке?
– Неси твiй прапор.
За ворiтьми було повно народу. Тут i Маланка з своїми сухими руками, важкий Панас Кандзюба, i дiти, що скакали пiд плотом, як горобцi.
– Швидше винось?
Що сталось?
Гафiйка метнулась до хати.
Кiлька рук простяглись до Гафiйки, але Прокiп взяв сам.
Вiн в'язав вже червону китайку до держака.
Народ нетерпляче гудiв. Таки дiждались. Прийшов манiфест.
Пiдпара стояв на хатнiм порозi, чорний, як тiнь, пiдпер плечима одвiрок i мовчки дивився.
Нарештi прапор пiдняли. Червона китайка залопотiла на вiтрi i заскакали на нiй слова, наче живi.
Земля i воля!
Всi зняли догори очi i щось пройшло по юрбi, немов зiтхання.
I рушили далi. Гафiйка забула за своє хустя. Бона йшла в юрмi, наче у снi. Щось сталось. Сподiване, правда, бажане, але неясне. Якийсь манiфест.
Бiля неї був Прокiп, i їй здавалося, що вiн одразу вирiс. Його великi запрацьованi руки спокiйно лежали на держаку, ноги ступали твердо.