Fata morgana
Шрифт:
На луцi важко дрiмають чорнi стоги, наче ситi воли на пашi. Вони розпливлися i гинуть у пiтьмi, а Хома чує їх скрiзь: отут, i з правого боку, i ззаду, i злiва, над головою. Сiно таке слизьке, гладеньке, так гарно пахне, що кортить застромити всередину руку, зворушити мертве стебло i пустити з неволi придушений там дух материнки, горошку та буркун-зIлля.
Гострий колючий смiшок ворушиться у грудях у Хоми, пiдступає пiд горло. Ха-ха!..
Попрацювали руки i походили ноги, поки зiбрали таке багатство.
А ось одна мить…
I не кiнчає.
– -Складайте ж, люди, складайте, щоб дощ не заскочив, - i позирає на небо. Заклав руки в кишенi, штани на йому чорнi, а куртка бiла - i знов зацибав по луцi, як чорногуз.
А смiх танцює в грудях.
Хома лiниво засуває руку в кишеню i не виймає.
Ще встигне.
Вiтер шумить помiж стогами, п'яний од духу сiна, хмари лягають в покоси, нiч - наче озеро в берегах неба, а Хома знов бачить: стоїть перед паном економ, нагай при боцi.
– Сей рiк бiльше маємо сiна.
– "Так, прошу пана, стане на зиму, стане й продати".
– Стане й продати, - говорить до себе Хома.
Вiн обережно насмикав сiна i потрусив. Потому вийняв з кишенi сiрник.
Вiтер гасить вогонь, але Хома нагнувся, поставив дашком долонi й задивився, як пелюстками троянди зарожевiли у нього руки.
Сiно не хоче горiти. Трiщить i скаче до очей димом. Це сердить Хому. Однак сiно починає горiти.
Тодi дiловито, спокiйно Хома вiдходить далi, пiд другий стiг.
Блимне на мить блищаком i знову згине у пiтьмi.
Скiнчив нарештi.
Тепер вiн хоче дивитись.
Ляга животом на отаву, кладе голову на долонi й чекає.
Скирти чорнiють виразно, навiть заплющивши очi, Хома їх бачить. Коли ж розплющує очi, стоги вже не тi: вкрились димами, i такi легкi, рухливi.
Дрiбнi вогнi починають гратись пiд ними, як дiти в червоних спiдничках. Вони скачуть по боках i лiзуть нагору, а чорна маса то гнеться пiд ними, то виросте раптом, наче намагається знятись i полетiти.
Голова Хоми важко лежить на долонях. Дивний спокiй ллється по його жилах, тiльки глибоко десь, на самому сподi у грудях, хробачком корчиться смiх.
Стоги тимчасом ростуть. Дим розгортає крила i пориває з собою вогонь. Це вже не дiти в червоних спiдничках, а щось велике, завзяте, як звiр, що намагається скинути з грудей вагу. Простягає спiдсподу руки з синiми жилами, душить i пiдгортає пiд себе, наче ведмiдь. Роззявляє криваву пащу й жере. Рве зубом й лютує.
Стоги вже в'януть, осiдають, а вiн все пирска зiрками, як слиною кiт, все диха синiм вогнем, хлюпає полум'ям в берег чорної ночi.
Хома смiється. Смiшок добувсь йому з горла i покотився по зморшках обличчя, а вiд того Хомi легше на серцi. Прийшов вогонь i наче випiк у грудях болюче мiсце.
Вогонь!
Червоний, веселий, чистий.
Ще недавно лежав вiн у темнiй коробцi, холодний i непомiтний, наче Хома на свiтi, а тепер мститься за людську кривду.
Гори,
Каламутнi Хоминi очi теж мечуть iскри. Якби могли, вони б усе спалили, усе спопелили, - сiно, хлiб панський, будинки, саму землю обняли б вогнем…
Бо воно грiшне… Все грiшне на проклятiй землi… Все грiшне, тiльки вогонь святий. Аякже. Сам бог у гнiву кида вогонь на землю.
Ти збираєш своє добро з людського поту та слiз, з людської кривди, поганиш землю, а вогонь впав - i де те все? Шукай у хмарi, порпайся в попелi… Ха-ха!..
Лиха радiсть наливає Хомине серце. Йому хочеться встати, крикнуть, зареготатись, зiлляти регiт з вогнем. Але щось його держить, щось в'яже з вогнем - i здається, що коли встане або перестане дивитись, стоги погаснуть i не будуть горiти.
Стоги нарештi скорились. Покiрнi, тихi, вони рiвно палають, як свiчi у церквi. Хмари рожевiють на небi, а далечiнь трiпа чорними крилами наче кажан.
На осяяне поле впали од копиць тiнi i полохливо тремтять. Навкруги тихо.
Сiно дотлiває поволi, i лиш часом бухне з трiском снiп iскор, або вiтер зiрве напiвзотлiлий вiхоть та розмече зiрками.
Раптом далекий гомiн долiтає до Хоми. Певно, бiжать рятувати. Хома осмiхається криво.
Бiжiть, поспiшайте. Йому не хочеться встати. Байдуже. Спiймають? Нехай.
Голоси все ближче. Вже чутно, як гейкають люди, як одкидають землю позад себе копита.
Тодi Хома зводиться врештi. Розминає залежане тiло i лiниво, поволi, весь кострубатий I чорний, вiдходить у пiтьму.
Збирали пiзнi гречки, коли в селi несподiвано з'явився Гуща. Його не зразу впiзнали. Вiн обрiс бородою, став старший i наче трохи чужий. Гущу прийняли добре. Мiцно i довго парубки трясли йому руку, якось по-новому дивились в очi. Навiть Андрiй вже був не той. Потрiпав по плечах, пiдморгнув хитро i засмiявся.
– Що, попосидiв?
Мовляв, знаєм, за що.
Якось iнакше, нiж перше, люди говорили слово "попосидiв в тюрмi, бiльше знає, нiж ми".
Його питали - як? що? Що чути про землю, що по свiтах говорять, i т. iнше. Вiн був бажаний гiсть.
Гафiйка почула про Марка вiд Пiдпари. Вiн сердито жалiвся: i так од голоти життя не стало, а тут ще Гущу пустили.
Гущу?
В Гафiйки спинилось серце. Чи добре почула?
Ледве дiждалась, як смеркне, i побiгла додому. Але по дорозi наткнулась на Гущу.
– Марко!
Не тямила, що простягає до нього руки.
Вони щиро обнялись.
Так все сталося несподiвано й просто, немов тiльки вчора розстались.
Гафiйка смiялась дзвiнким, уриваним смiхом, мов намисто низала - сама не знала, чого. Рука Маркова тепло лежала на її станi. Борода лоскотала чоло.
– Дивiться, а вiн з бородою, як дiд…
Вони одiйшли попiд верби. Гафiйка була якась нова, прозора, старша
– Ти мене не забула?
– Нi, не забула.
– Ждала?