Fata morgana

Коцюбинський Михайло

Овва! А що змiг би Андрiй? Чим виннi люди?

Хома встромляє в Андрiєвi очi свої, каламутнi. Гострий колючий смiх креше з них iскри, а насподi сiрожовтої гущi почина вже кипiти.

Андрiй не може змигнути, йому моторошно. Хома мовчить, та Андрiй чує, що смiх клекоче в Хомi, мов вода в казанi.

Смiх вирвався врештi, i прижмурилось сонце.

I раптом велике, гаряче обличчя присунулось ближче, до самого вуха Андрiя, вiйнуло жаром. Слова полетiли так швидко, що вiн їх ледве ловив.

–  Не мiг? Нi, брешеш, мiг. Бачиш - лани… пшениця,

як море… панське багатство… А ти узяв сiрник - один з коробки сiрник - i полетiли в небо дими, а на землi лишився сам попiлець… Бачиш - будинки, палаци, повно худоби, добра… а ти прийшов маленький, сiрий, як мишача тiнь, - i за тобою тiльки вугiлля…

Хома говорить все швидше i швидше, рве слово, свистить i клекоче.

–  Од пана до пана… з гуральнi в сахарню… з кубла в кубло. Скрiзь, де людська кривда гнiздо собi звила, аж поки не стане гола земля…

Андрiєвi очi лiзуть на лоб, а за плечима - мурахи.

–  Чуєш?
– свистить Хома, - тiльки гола земля та сонце.

Хома божевiльний… Що вiн говорить? Андрiєвi треба щось одповiсти, та язик, полохливий, як заєць, тiка кудись в горло.

Повернувся нарештi, але виходить зовсiм не те, що треба.

–  Бог з вами, Хомо. Хiба таке можна робити?

Хома дивиться мовчки, потому цiдить до нього згори вдолину, наче межи очi плює:

–  Хам ти… Червак… Гний, пропадай, щоб i слiд твiй загинув, так наче нiколи тебе не було…

–  Овва! Якi ж бо ви, Хомо…

Але Хома не слуха. Встає високий, лютий i йде в пшеницю, як в воду, а Андрiй прилип до землi, неначе торiшнiй зогнилий листок.

***

Економ свiтить до пана чолом, а на бронзовiм обличчi, де завжди блукало сонце, пан бачить якийсь неспокiй.

–  А що там, Янє?

–  Прошу пана, сьогоднi не можна почати жнива.

–  А то чому? Хiба Ян не загадував вчора?

–  Цiле село оббiгав, прошу ласкавого пана, та нiхто на роботу не вийшов. Не хочуть жати по нашiй цiнi.

–  Як то не хочуть?

Пан стрепенувся. Забастовка? У нього? Пан чує образу. Вiн знає, що по селах були забастовки, але щоб в нього, коли вiн завжди був добрий для хлопа, не раз дарував спаш, а його жiнка нiколи не одмовляла хорим в порошках хiни, олiйку i арнiковiй примочцi… Вiн ще раз хоче почути:

–  Як каже - не хочуть?

–  Так, прошу пана.

Звичайна справа. Масти хлопа хоч медом, вiн вкусить, наче гадюка.

Пан зазирає в вiкно. Сонце тiльки що встало.

–  Ну добре. От що… зараз менi на коня i духом до Ямищ. Нанять ямищан. Коли не схочуть, набав цiну.

–  Слухаю пана.

–  Лайдаки!

Але не встигла ранiшня тиша ковтнути ще тупiт кiнських копит, як знадвору влiтає в хату приглушений гомiн i тiльки високий жiночий голос рiже його, як поломiнь дим.

Що там?

Пан одчиняє вiкно.

Вся челядь на дворi. Пастухи навiть. Наймички з кухнi на бiгу лопотять спiдницями… Якiсь чужi люди.

–

 Що там за крик? Якi там люди?

Пан загортає розхристанi груди i хоче щось зрозумiти, але на нього не звертають уваги.

–  Максиме! Хто там? Максиме!

Максим врештi бiжить, якийсь непевний, наляканi очi, а за ним другi.

–  Це, прошу пана, не наша вина… Життя милiше за службу… Скалiчать, що тодi дiти будуть робити…

–  Що таке? Ну! Говори!

В одповiдь челядь кричить гуртом:

–  Як що? Забастовка. Не покинем роботи, поб'ють… Чого тут, ходiм… Гей, хлопцi, гайда… Це, пане, не наша воля…

Кров заливає пановi мозок.

–  Куди ви! Сто-ять!..

Скрегнув розлючений голос, як залiзо об камiнь, i раптом зiрвався. Пан чує, що впав його голос, розбився i не сила пiдняти. Даремне. Челядь вже бiля брами, збилась в воротях, як сiра отара, яку женуть на пашу. З будинку вибiгають дiвчата i тiльки мигтять червоним до сонця. Вiд обори, спiзнившись, поспiшає один серед пустки маленький гусiй. Пiдняв руками поли, картуз насунув, батiг в'ється за ним по землi, наче гадючка, i лиша за собою кривулькою слiд.

–  Куди ти? Гунцвот!
– тупа ногою пан.
– Назад!..

Гусiй тiльки пiддає ходу. Стоїть пан хвилину i дивиться в пустку.

–  Бестiї! хлопи!..

Натягає спiшно штани i вибiга на подвiр'я.

Пусто.

Йде вздовж будинкiв. Чудно. Не його двiр. Наче чужий.

Заходить у чорну пекарню, пхає ногою дверi й кричить:

–  Марино!

Нiкого.

–  Олено!

Тихо.

В чорнiй пекарнi, як у кузнi. Закопченi стiни, долiвка в ямах, а кислий дух поту i рощини, як кiт лiнивий на печi, мiцно залiг в пекарнi. Оберемок дров бiля печi, розчато чистить картоплю. I все покинуто жужмом.

Пан iде далi. По подвiр'ї розтеклись гуси: гусенята коливають з ноги на ногу, наче вiтер морiжком гонить жовтi пушинки. Не вигнав, значить, на пашу. Пан хита головою. Корови так i лишились в оборi. Дверi в возовню стоять отвором, i чорна пустка вигляда звiдти, як з беззубого рота. Бричка стоїть надворi, а коло неї валяються шори. Ах ти, скотина, бидло! Пан бере шори, щоб занести на мiсце, але зараз i кида. Невже нiкого i бiля коней?

–  Мусiю, гей!!

Знову тихо.

–  Мусiю! Ти там?

Чудно падає голос в околишню пустку i без одповiдi гине.

Пан згортає на черевi руки i озирає подвiр'я…

Що ж се таке?

Сниться, чи справдi?

Ось тiльки двiр був як серце, що б'ється i розганяє по тiлi кров, а тепер все завмерло, спинилось, i кожнi зачиненi дверi, кожна чорна дiра отвору - наче загадка.

Пси побачили пана i вже скиглять йому пiд ноги, скачуть на груди.

Геть!

А бестiї, хлопи!

Вертає в дiм. I там скрiзь пустка. Жiнка ще спить. Вiн проходить через порожнi кiмнати, зазирає в столову, шука покоївки - анi душi. Злiсть його душить. Грима дверима, перекидає стiльцi i хоче так крикнуть, щоб по всiх хатах заскакала стаєнна лайка.