Еліксир життя
Шрифт:
Йоганн налив.
Числа збіглися.
— Ти диви… Правильно! Ану — сюди, — і показав на сусідній бокс.
Йоганн налив і туди, і знову все вийшло як слід.
Кілька хвилин хлопець працював під наглядом Каспара, потім той одвернувся, махнув рукою:
— Можеш… Роби сам.
Заливши в усі бокси, зібрали порожні розливальниці, віднесли на місце.
— Ну що ж, академіку, йди на кухню, почисть казани. А ввечері будемо смоктати оту шампану. Це, звісно, не кюммель, та, кажуть, і в ній є якісь градуси.
— Прошу
— Та чого вже там… — нетерпляче засовався кривий. — Кажи вже щось… Діло не жде!
— Люблю ділових! — усміхнувся Штіллер і цокнув келихом об скляну вазу з сухими квітами: після вчорашнього на ній зміїлася велика тріщина. — Ну що ж, н так я. Хлопчики, вип’ємо за те, щоб ми завжди були німцями. Німцями насамперед! І, звісно, за моїх — за наших! — вім-вім!
Випили. Каспар скривився, пересмикнув плечима:
— Ну й кисле ж…
— Сухе, — пояснив Штіллер, беручи яблуко.
— Облиш… — кривий страдницьки, благально зітхнув. — Облиш свою закуску. Промочімо хоч трохи оте сухе…
— Коньяк?
— Ні… Я — солдат. Кюммель!
Штіллер дістав пляшку і вже взявся був наливати, та Каспар одібрав у нього келих.
— Давай краще я.
Одсунув чарку, натомість поставив знайомий уже Йоганнові снаряд з одпиляною головкою.
Налив повний.
— Чи не забагато? — сказав Штіллер. — А нашому новобранцеві?
— Академіки кюммелю не поважають. Хлюпни йому отієї газованої кислятини. Бери, — посунув Штіллерові снаряд, — кажи вже якийсь там тост і сьорбай перший.
— Тост… — хазяїн замислився. — Снаряд не вибухнув. Стріла… сказати б, стріла смерті, — не влучила, та ще й обернулася такою прекрасною, такою глибокою чашею! Вип’ємо за те, щоб іще сто років пив ти, Каспаре, з неї, нив і топтав ворогів нашої Німеччини!
Штіллер ковтнув, подав Каспарові. Той вицідив до дна.
— Розмова сьогодні була, — закурюючи, почав кривий. — Нітиться дуже наш хлопчик. — Зненацька схопився, розстебнув піджак, повернувся до Йоганна: — Глянь!
Йоганн слухняно глянув. Нічого особливого. Випнуте черево ледве обіймав старенький, потрісканий і потертий військовий пояс. Але пряжка… Так, це була справжня есесівська пряжка. Точнісінько таку бачив Йоганн і на хазяїнові ресторану при кемпінгу. Пряжка сяяла…
— “Моя честь у вірності”, — прочитав хлопець.
— Так! У вірності! — Каспар сів і знову наповнив снаряд. — Ці слова… святі слова!.. носив на пряжці кожен, хто, як я… — кривий захлипав. — Роммель… Африка…
— Ну, годі, годі, мій любий камраде!.. — хазяїн теж захмелів. — Я знаю… всі знають, ти — чесний, вірний.
Йоганн хотів сказати, що вже не може, підхопився, — ніколи він стільки не пив! — але хазяїн владно наказав сісти. Наказав і, коли той скорився, налив шампанського собі й йому.
— Настав час відкрити тобі все… Усе! Але спершу — вип’ємо.
Випили.
— Ну так от, хлопче, слухай. Розмова одверта. Це не тільки в твоїх… — налив собі ще шампанського, відпив, — це також і в моїх інтересах. Мені потрібен не слуга, навіть не помічник, а помічник-однодумець. Мені потрібна молода, чесна людина, так само віддана, — сьорбнув із келиха, — віддана своїй вітчизні, як я. Скажи: ти — німець? Серцем, душею — німець? Тільки не поспішай, не відповідай одразу.
Йоганн подумав.
В голові шуміло, дивна легкість наростала в тілі. Сумно, урочисто було на душі. Узяв келих і зненацька глянув на величезну карту, що висіла на стіні кабінету.
Ось вона — країна… Дороги, міста, ріки… Німеччина!.. А чи німець він? Щось досі незнане, болюче й гірке підступило до горла. Йоганн опустив очі.
— П’ємо? — пошепки запитав Штіллер, пильними, холодними очима спостерігаючи, як міниться хлопцеве обличчя.
— П’ємо… — відказав Йоганн. Всі сумніви, всі тривоги — де й ділися. Тепер він знав, добре знав, хто такі Штіллер і Каспар. Це — люди, просто люди… Може, й надто вже захоплюються минулим Німеччини, але вони — чесні. Чесні, одверті і — головне — так люблять свою землю! А це… це… — П’ємо! — повторив юнак і вихилив келих до дна.
Навкруг Йоганна сяяла, мерехтіла дивна, співуча й різнобарвна хурделиця. Квіти, мухи, сніжинки, вогники, метелики — все це крутилося й наспівувало нудотно-солоденькими голосочками:
— Ельфи, ельфи, ельфи, ельфи…
Аж дихати було важко від цього в’юнкого і чомусь дуже неприємного слова.
“Стривай… — ворушилася немічно слабка думка. — Яка ж метелиця? Серпень, кінець літа…”
“Ну й що? Ну й що? — вистрибувала інша, весела. — Це незвичайна метелиця, це — Штіллерова метелиця! Це його відкриття…”
— Це — відкриття?.. Це правда?.. — ледве чутно запитав юнак.
— Правда, правда… Це правда, — повільно й упевнено проказав хазяїн. — Спи. Ти — німець! — і вкрив його простирадлом.
…Прокинувся — в кімнаті темно. Підвів голову — важка, і хміль ще трохи шумить, та вже ні метелиці, ні отого нудотного дзижчання. Тихо.
У голові — тихо, а в кімнаті — ні… Що це, знову маячня?
Сів, протер очі. Ні, вже наяву: двері не причинені, чути, як у кабінеті Каспар і Штіллер виводять давню солдатську пісню.