Еліксир життя
Шрифт:
По ньому стріляли. Часом кулі плюскали зовсім близько. Холодна серпнева вода зводила м’язи, калатало серце. Дедалі важче й важче було пірнати, міняти під водою напрям. Але він — плив.
Плив і знав: десь там, попереду, по той бік Ельби, світиться яскравими вогнями ним урятований Гіммельштадт.
Плив і вірив: він на отій землі — не чужий…
Анатолій Стась
ВУЛИЦЯ ЧЕРВОНИХ ТРОЯНД
З чверть години він топтався біля собору святого Антонія, присідав, клацав затвором
Галей ішов за ним.
Капелюх із пером та синій плащ виднілись увесь час попереду. Перехожих було небагато, Галей не боявся загубити з поля зору його приземкувату постать.
Біля кафе “Мідна підкова” він зупинився. Постояв, наче роздумуючи, а може, пригадував щось, — і рішуче штовхнув двері. Галей чекав на нього під каштаном на тротуарі. За склом широкого вікна видно було його обличчя: ніс із горбинкою, товсті губи, коротке сиве волосся.
Нічого, крім нетерпіння, Галей не відчував — ні злості, ні ненависті, почуття притупилися, пригасли. Одне нестримне бажання штовхало Галея: йти за ним слідом, йти, доки він, нарешті, прийде кудись. Про те, як буде діяти далі, Галей просто не думав.
Годину тому, проходячи повз колонаду Оперного театру, Галей мимохідь поглянув на автобус якоїсь туристської фірми. Величезна, як вагон, машина щойно зупинилася. І Галей побачив його. Він виходив з автобуса. Чому виходив лише він, а більш ніхто з пасажирів, крім нього, не вийшов, Галею було байдуже. Вгледів його і одразу ж упізнав. Все інше не мало значення. Упізнавши, рушив слідом за ним.
Біля готелю “Атлантик” Галей його наздогнав і майже з ним порівнявся. Прозорі двері закрутилися, розкидаючи снопи сонця. Доки Галей, мружачись, проходив через вестибюль, синій плащ уже замаячив біля ліфта. Хлопчик у піджачку з позументом відступив убік, пропустив Галея і на льоту вхопив “чайові” — за те, що затримав на кілька секунд кабіну.
Тепер вони стояли поряд. Він ковзнув по обличчю Галея байдужим поглядом. Його очі неначе вицвіли, він постарів, дуже змінився з виду за двадцять п’ять років. Дивуючись із власного спокою, Галей нібито збоку, як непричетна до всього людина, спостерігав за чоловіком у тірольськім капелюсі. І за собою також.
Ліфт зупинився на вісімнадцятому чи дев’ятнадцятому поверсі. Портьє подав ключа. Коли він відімкнув двері, Галей йому не дав зачинитися зсередини.
Побачивши Галея на порозі, він поблажливо усміхнувся, видно, чекав слів вибачення за помилкове вторгнення в чужий номер.
— Вас іст дас? [7]
Галей ступив крок уперед і сказав:
— От ми й зустрілися.
— Тут якась помилка, мосьє. Не маю приємності знати вас, — мовив він стримано. Голос у нього залишився той самий, цей баритон запам’ятався Галею на все життя…
— Помилка? — Галей причинив двері. — Ні, не помилка. Просто випадковий збіг обставин та й тільки.
— Мосьє, ви заблукали. В цьому номері мешкаю я, я один і більш ніхто. — Він підвищив
7
Що цн означає? (нім.).
— Тим краще. Ми поговоримо спокійно.
— Ага… Розумію. Але, мосьє, мушу вас запевнити, що ви даремно витрачаєте час. Я — іноземець, перебуваю у вашому місті як турист. Мої папери в порядку. Якщо ви із поліції, то можу додати: контрабандою не займаюсь, вашому відомству немає підстав тривожитись…
— Заткни пельку, Штуленце! — сказав Галей і побачив, як він сполотнів.
— Не розумію, мосьє, чому раптом…
— Сядь!
Товсті губи вмить стали безбарвними, затремтіли. Галей узяв його за барки, — щось луснуло, — жбурнув у крісло.
— Мосьє, як ви смієте?..
— Замовкни! — Галей стояв перед ним. Уже не було байдужості, в тілі напнулися і забриніли тугі струни. Саме цього Галей боявся — щоб не розгулялися нерви, — але вгамувати їх не було сили. Глухо промовив, нахиляючись: — Уважно придивися, Штуленце, не дурій від страху. Ну то як, упізнав мене?
У чоловіка, якого Галей назвав ПІтуленцем, по щоках і підборіддю збігали краплини поту. Але він не впізнавав… Галей бачив, що той не пам’ятає його. Та не мав сумніву: пригадає, от-от пригадає.
— Я гукну портьє… Що вам треба від мене, хто ви такий?
— Два роки тому я прочитав у газеті про одного дивака, який начебто марить відкрити джерело “абсолютної енергії” і заради цього пускає на вітер величезні кошти. Його звати Мельцер. Чуєш? Мельцер! Так-от, Штуленц. Я хочу знати адресу Мельцера — місто, вулицю, квартиру, телефон. Повну, точну адресу! Маєш три хвилини на роздуми. Три хвилини й ані секунди більше!
Аж тепер він по-справжньому відреагував на слова Галея. Такого обличчя, мертвого, без кровинки, Галей ще ніколи не бачив. Можливо, у нього було хворе серце. Йому забракло повітря, він його хапав з хлипанням відкритим ротом, доки, нарешті, вичавив із себе:
— Ти… ви помиляєтесь, я не знаю ніякого Мельцера…
— Питаю востаннє: його адреса? — Галей випростався.
І в цю мить Штуленц упізнав…
— А-а-а-а!..
Короткий крик відчаю, крісло від’їхало вбік. Як бугай, головою вперед, він кинувся на Галея.
Майже інстинктивно Галей ударив знизу вгору. Капелюх з пером покотився по підлозі. Голова Штуленца смикнулася, він поточився, силкуючись ухопитися за що-небудь, і майже повис на шторі, що затуляла двері на балкон. Знадвору в номер війнуло свіжим повітрям.
Те, що було потім, Галей погано пам’ятав. Лише у коридорі, куди він, хитаючись, вийшов, до нього повернулося сприйняття навколишнього. Він бачив переляканого портьє, чув голоси людей, крутив телефонний диск, а перед очима, наче з туману, випливали й розгорталися панорамою картини давно минулого…
Вони сиділи в кафе “Мідна підкова”. Поміж порожніми столиками походжав старий бармен, для годиться помахував серветкою. Віддалік, у кутку без угаву торохтіли дві молоді німкені в армійських мундирах.