Експедиція «Гондвана»
Шрифт:
— Даремно ви, колего, з недовірою ставитеся до можливостей проникнення в океан. Побувати на дні — наша заповітна мрія! — піднесено мовив. — І дехто вже побував, наприклад, французькі океанологи Клод Риффо і Ксав'є ле Пішон. На глибоководних апаратах вони обстежили в Атлантиці широченну ділянку. Але портрет океанського дна написано на підставі численних промірів, які проводилися ще в минулому столітті. Ентузіастами цієї справи були й наші мореплавці. Вас, як видно, цікавить район із координатами, де ми перебуваємо?
Гліб Семенович узяв олівець і, наблизившись до
— Це Яванський жолоб, трохи південніше — Північно-Австралійська улоговина. А між ними — бачите? — перепитав він, показуючи на руду пляму серед океану. — Банка Корона. Тут ми опинилися випадково, бо район наших дослідних робіт в іншому місці.
Було видно: Гліб Семенович почуває себе серед тих хребтів та западин, як риба у воді. Він легко й просто, ніби йшлося про щось давно знайоме, називав підводні гори й улоговини.
— За величиною Індійський океан третій на планеті, — вів далі вчений. — Зверніть увагу, острови тут переважно в західній частині. Материкового походження: Шрі Ланка, Сокотра, Мадагаскар. Надзвичайно багато — Кокосові, Чагос, Мальдівські — коралових атолів. А такі, як Кергелен, Крозе, Сен-Поль і Амстердам (на останній, — не без гордості зауважив він, — я висаджувався), — надводні вершини вулканів. Вам про ці архіпелаги, очевидно, розповідали. Мені хочеться, колего, якщо ви погодитеся слухати, підняти завісу над підводною частиною Індійського басейну. Так от — почну з улоговин.
Я кілька разів зиркав на годинник — перед вахтою треба було ще занести відро з білилом у підшкіперську, переодягнутися й пообідати, — а професор не вгавав:
— Завдяки нашим багатолітнім старанням з'ясовано: одні улоговини оточені суцільними хребтами, інші відокремлені порогами. Є й такі, що з'єднані, ніби каналами, глибокими проходами. Ну, та я сподіваюсь: ми з вами спустимося туди і на власні очі побачимо оголене обличчя Землі. Особливо нас цікавлять рифти, коритоподібні щілини, які розтинають вершини серединних океанійських хребтів. Рифти — справжні вікна, в яких замість шибок тонка кора, утворена із вичавленої з глибин землі мантійної речовини. Самі розумієте, колего: крізь ті вікна є нагода зазирнути всередину планети, довідатися про механіку походження Землі. А розгадка існування тієї ж таки Гондвани може стати вирішальним штрихом для довершення незакінченого портрета океанського дна, хоч особисто я скептично настроєний, коли йдеться про затонулу Атлантиду, Пацифіду, Лемурію чи Гондвану: геофізичне зондування показало, що їх на серединних океанійських хребтах бути не може. Отже, лишається домалювати решту дна, віднайти там материкову кору — передумову для існування континенту.
«Виходить, не лише ми з Куксою мариністи-живописці, як нас називають корабельні дотепники, а й Гліб Семенович — маляр»», — подумки засміявсь я. І, зачеплений за живе отим його «колега», мовив:
— Мене на «Буревіснику» Адам Варфоломійович теж називав колегою.
— Кава?
— Ви знаєте Адама Варфоломійовича? — здивувавсь я.
— Ще б пак! — відказав Гліб Семенович. — Ми з ним разом навчалися в інституті. На курсі
Трохи помовчав, замріявшись, потім додав:
— Коли зустрінете товариша Каву, неодмінно перекажіть привіт.
Я пообіцяв виконати його прохання. Задеренчав телефон. Професор зняв трубку. — Іду!
Гліба Семеновича кликали зустрічати — воно щойно вернулося — пірнаюче блюдце.
ЗАГИБЕЛЬ «ОРІОНА»
Вийшов на палубу і я.
Сонце через увесь океан встеляло доріжку. Підняті вітром брижі — ніби викувані з латуні щаблі шторм-трапа, біля приступки якого погойдувався, вернувшись із глибин, підводний човен.
Застроплювати його скочив сам боцман. Матроси й океанологи спостерігали, як Степанович — намоклі, звислі вуса, голомоза голова — шубовстається у воді.
— Бідний дракон, — співчутливо зауважив хтось. — Йому зараз кепсько — клята скоба слизька, спробуй її заарканити.
— Нічого, нічого, — заперечив Кукса. — Нехай трохи краби та лангусти полоскочуть п'ятки — вони в нього, як і душа, задубілі.
— Не ображай Степановича! — заступивсь я.
Тим часом Стецько Мегерович, протиснувшись крізь натовп споглядальників, гримнув:
— Годі байдикувати! Нумо, орли з обскубаним пір'ям, на вахту.
— Прокляття! — прошипів Сашко. — Цей безжальний експлуататор і хвилини не дасть відпочити.
Кукса, як і я, теж щойно фарбував. Працював позачергово. Але з штурманом сперечатися не став, покірно пішов на місток.
Я знехотя поплентався за ним.
— Мегер-pa! Ме-герра! — угледівши навігатора, заволала папуга.
Капітан час від часу виносив клітку з каюти в ходову рубку, суворо наказавши не вчити птаха лихословити. Проте наказав тоді, коли ми його вже дечого навчили.
Стецько Мегерович кинув сердитий погляд на пір'їстого пересмішника, а нам, учителям папуги, велів протерти й почистити і без того чисті навігаційні прилади.
На щастя, трудилися недовго. Як тільки пірнаюче блюдце опинилось на палубі, Гордій Гордійович подав команду:
— Васько, до стерна! Курс — сто десять градусів.
Судно рушило з місця.
Данило й Кім (вони, я чув краєм вуха, докладно розповідали начальнику експедиції про свою подорож) таки знайшли «Оріон». З допомогою механічної руки-маніпулятора прикріпили до його борту трос і поплавок.
До того поплавка, що розсотавши, потягнув із глибин довжелезну линву, ми і йшли. Мічений білим та червоним буйок здалеку виднів на поверхні моря.
От і все… Ніби труну, безмовно піднімали наші хлопці «Оріон».
Апарат був такої міцності, що ніяка сила не владна його сплюснути чи погнути. І, навіть побувавши в лещатах скель, він вийшов цілий, з невеликими подряпинами на борту.
І все-таки, незважаючи на неприступність і надійність, човен став пасткою — вийти з нього без сторонньої допомоги, тим паче на глибині, акванавти не могли.