Експедиція «Гондвана»
Шрифт:
До вахти лишалося майже дві години, і я так і не відпочив, з Оканем та Куксою тиняючись по палубі.
Виявляється, поки «Кашалот» плавав уздовж Африки, запас прісної води, взятої ним у Лас-Пальмасі на Канарах, витратили. Одесити просили допомогти.
Дарма що синоптики пророчили шторм, вітер стих, хвилі вляглися.
Для перекачування води «Садко» впритул підійшов до «Кашалота». Операція відібрала кілька годин.
Потім кораблі розійшлися, лігши в дрейф неподалік один від одного.
— Ти —
— Агов! — гукнув він. — Переправляйте артиштів.
Які там іще артисти?
Ми бачили, як з «Кашалота» спускають мотобот. В яскравих костюмах — цигани, чи що? — одесити невдовзі висипали на палубу.
— Полундра! — заволали вони. — Ширше коло.
Наші хлопці розступилися, і танцюристи вийшли в центр.
Троїсті музики — балалайка, гітара, бубон — примостилися на трюмі. Макотрус щось прошепелявив, матроси подали йому балалайку.
— Ну, шоколи, ж богом! — і він ударив по струнах.
Гітара й бубон підхопили мелодію. Лицедійство почалося.
Граціозно й плавно кружляли моряки в танку, йшли навприсядки. Гоп! гоп! — викидали ногами хитромудрі колінця.
— О-ох, не можу! Потримай, Гайовий, мій кітель.
І Гордій Гордійович, накульгуючи та вигукуючи «аса!», кинувся танцювати «Шаміля». Він танцював, аж поки впрів — сорочка прилипла до спини, чуб став, як квач, мокрий.
— Цирк! — скривив губи в саркастичній посмішці штурман.
— Навіщо ви так, Мегеровичу?
Штурман демонстративно відвернувся і пішов у каюту.
А нам було весело.
До вечора гостювали на «Садку» одесити. Їздили до них на судно й ми. Щедрі господарі навіть стіл накрили. Але таки кільком із нас, поки вечеряли, продали плавки.
Між іншим, сказали: «Кашалот» йшов у океані навпомацки — магнітна буря вивела з ладу і його компаси.
А те, що ми стрілися, — чиста випадковість, бо хоч відважні сини Одеси і брали пеленг, своїх координатів не знали.
Спільними зусиллями визначили ми місцеперебування кораблів, та й рушили далі, в квадрат «X».
Обстановка змінилася. Вранці Максим Роскошний прийняв радіограму. В район банки Корона, сповіщали нам, можна не поспішати — туди прибули інші кораблі.
Ми з Куксою піднялися на місток — починалася вахта.
…Бурунились, вируючи, стрічні течії. Вода ніби кипіла, вона ставала дедалі каламутнішою. У ній плавали довгасті пасма водоростей, стебельця відірваної від дна трави — свідчення того, що недалеко мілина.
З ехолотної підтвердили: глибини зменшуються.
— Стоп машина!
Капітан вийшов із рубки.
— Нічого не помітив? — оглянувши далечінь, запитав.
— Крім «Кашалота», ні цяточки, — відповів я.
— Даремно я тебе похвалив, —
Я напружив зір. Ліворуч по борту ледь виднілися кораблі.
Присоромлений, почав було доповідати запізнілу обстановку:
— Ліворуч тридцять — два невідомі кораблі паралельним курсом ідуть нам назустріч. Праворуч…
— Досить, Гайовий! — обірвав капітан. — Зір у тебе орлиний. От тільки гав на вахті ловиш. Мерщій до радиста! — наказав. — Нехай зв'яжеться по рації та довідається, що за кораблі.
«Плями мазуту, рештки потрощених човнів, набубнявілі тіла утоплеників…» — так або схоже на це описують сліди морських катастроф.
Нічого подібного в квадраті «X» банки Корона ми не побачили. Та хіба ж побачиш, якщо той затонулий «Оріон» — крихітка, а нещастя трапилося в глибинах.
Океан сріблясто вигравав під сонцем. Зубчаті хвилі, втихомирені й принишклі, котилися в безвість.
З далини, на тлі блакитного неба, там, де воно непомітно зливалося з водою, ледь окреслюючись, проступали силуети кораблів, за які мені щойно влетіло від капітана.
Кораблі наблизились. То були, як і ми, шукачі Гондвани.
«Садко», «Кашалот», кілька іноземних суден — ціла флотилія нарешті зійшлася докупи.
У КАМ'ЯНІЙ ПАСТЦІ
Глибини були майже п'ятикілометрові.
«Садко» лежав у дрейфі, за кілька миль від того місця, де починалася банка Корона. Течії й вітер уперто зносили корабель на схід, убік мілини, і ми, стернові, тільки те й робили, що знову відводили його в океан.
Кукса на вахту з'явився похмурий.
— Яка тебе муха вкусила? — поцікавивсь я, залишаючи ходову рубку.
— Не муха, голубе, а крокодил у сукні. На, полюбуйся! — і він кинув на планшир містка, об який я стомлено зіперся, цілий стос радіограм.
«МІЙ КОТИКУ МІЙ КОТЯ МІЙ КОТЬКА, — прочитав я. — СУМУЮ ПЛАЧУ ЗА ТОБОЮ ГІРКО».
Ясно. Послання було — подібне Кукса вже показував — від Моніки.
Пробіг очима ще кілька папірців. Не хотілося більше зазирати в чужу душу, я повернув бланки Сашкові.
— Нічого жахливого не бачу.
— Нічого? А оце! — і Кукса тицьнув пальцем в одну з радіограм.
«ТИ КОТИКУ СНИВСЯ МЕНІ ВСЕНЬКУ НІЧ КРАПКА НІБИ Я ТЕБЕ ДОГАНЯЛА І НЕ МОГЛА ДОГНАТИ ДВІ КРАПКИ ПРОКИНУЛАСЬ ПОМ'ЯТА КОМА НЕНАЧЕ ПО МЕНІ ПРОЇХАВ ТРАКТОР ЗНАК ОКЛИКУ НЕХАЙ ТЕБЕ БЕРЕЖЕ МІЙ ТАЛІСМАН КОМА ТОБТО ЗАЯЧИЙ ХВІСТ
МОНІКА».
— Ну, не дурна дівчина? — палав гнівом Кукса. — Так ганьбити мене перед товаришами. Я вже і те й се, вмовляв, закликав до стриманості — ніщо не помагає. Порадь, да Гама, — ти ж у нас мудрий! — як її вгомонити.