Ексгумація міста
Шрифт:
Витягував останнє зі зболеного крихкого тіла, понівеченого мозку, закатованого серця. Схожий був на купу пожмаканої переплутаної магнітоплівки зі зґвалтованої касети.
Ламкий і непевний, сторожкий і хворобливий спокій обіймав їх легкими долонями на межі ранку. Їй пощастило на якусь годину почутися личинкою метелика в теплому пухкому коконі постілі.
Вранці вона - швидко й механічно, мов пожежник, - одяглася. Не стала шукати його по квартирі.
Трохи помарудилася з дверима (на щастя ключі стирчали в замку). Клац. Вона опинилася зовні.
Ліфт. Падіння на попередній рівень. І - яскравий вересневий ранок
Напевно, це у передчутті грози та зміни травневої задухи, сповненої квітів дерев - поки лише алхімічного шлюбу дерев, - на прозорий холод - холод у хребті весни на початку переймів літом. Нічого містичного - лише кольори стали яскравішими. Набагато яскравішими…
Контрасти хворобливо загострилися, ніби очі протерли зсередини і зовні, як шибку, чи екран, чи монітор… І музика залунала знову - без розшарування на пар тії, теми, окремі ноти. Це кіно про - ні, не про розлуку, - саме Прощання. Без жалю й пожадливості спогадів - прощання перед подорожжю без нічого, невідо мо куди, але без вороття, - туди, в серце літа, в літо серця, де нема нічого знайомого. Коли мізки не лізуть своїми моцаками всередину всього, що помічає погляд, - так, ніби одразу впізнають (влучне, хоча й порожнє слово - ідентифікація). Циганка біжить до вбиральні Макдоналдсу, тримає обома руками круглий живіт, ніби щось, абияк пришите до неї, важке і велике.
На людей падають пелюстки вишень. Собаки вдають, що померли просто на тротуарі. Сліпі тролебуси хапаються своїми культями за електричні дроти. Сонце синіє, на ньому зблискують плями, іскри, жилки.
Прощавай, у мене немає часу на шкодування з приводу своєї ідіотської поведінки. В моєму серці досить літа, досить любові, щоби простити себе, забути тебе таким, яким тебе створив мій мозок, залишити тебе частинкою свого світу - без спогадів і жалю…
КАРНАВАЛ ДЮК
НА ЧЕСТЬ ПЕРШОГО КВІТНЯ
покійна ЯНА
Вони щовечора так: лузають в ліжку насіння, дивлячись в маленький чорно-білий екран. Інфернальним світлом спалахують відчужені обличчя і звук з телевізора - схожий на шурхіт насіння. Іноді хтось з присутніх в кімнаті по обидва боки екрана закурює сигарету і ковтає гіркувате від перестою пиво з пластикової пляшки. За вікном шелестить перший після зими дощ, а в шафі тихо і настирливо вовтузиться кішка: то миється, то вмощується, то знову миється, то знову вмощується. В туалеті дзюрчить вода, і в кухні капотить з крана. І все це вінілове яложення зветься тишею.
Завтра не треба прокидатися рано, але не виникає бажання відтягувати сон - вік не той, і все вже не таке, як раніше («обличчя за п’ять років не постаріло, а просто втратило актуальність»).
Каламуть, шурхотіння, втома, кома, мряка…
Так дзвонять в двері лише менти!
– Як до власної хати… Кого чорт приніс?
– Прикинемося, що нас немає.
– Світло від телевізора.
–
– Ніколи. Доведеться відчинити.
– Тоді пошли всіх - скажи, що ми трахаємось.
– А їм не пофіг?
– Скажи, що у мене дуже складна форма грипу, сказ, ящур, побутовий сифіліс…
– Повір, їм пофіг, (дзвоник продовжує длубати в мізках дірку), у них стільки бухла, що їм пофіг… (водночас з дзвоником розпочинаються гупання ногою в двері та веселі п’яні вигуки обидвостатевими голосами: «Откривайте! Харош трахаться!») Вузький простір коридору щільно затоплює гамір, сміх, жартівливі виправдовування і брязкіт повної тари.
– Ліко, серденько, одягайся і виходь!
– До спальні вдирається Кіть у мокрій шкірянці.
– Ми будемо пити коньяк з пивом, бо одне без іншого - гроші на вітер!
– Шарман, бля… Я тебе ненавиджу. У мене болить голова, і я вже сплю.
– Ну тоді «я, блядь, перепрошую», але ми тебе винесемо і вилікуємо!
– Шоб ти здех, падло.
– Люди невдячні, - театрально зітхає Кіть - але треба завжди чинити добро, не сподіваючись на вдячність. Виходь, пєльмєні зваримо.
В кухні вже юрмяться і гуркотливо пересувають меблі Ксена, Рудий, Крихітка, Максим, Аврал, Богданчик, Енді та Юля.
Коли всі розміщуються (дами на колінах своїх чоловіків, які загрузли у прочавлених до підлоги кріслах), Кіть спритно роздає майонезні слоїки з коньяком, що правлять тут за склянки, і відкриті пляшки з пивом, і, по-змовницьки (театрально) підморгнувши, виголошує:
– Ліко! Ми вітаємо тебе з днем народження, бажаємо тобі щастя впродовж твого життя, і легкої смерті від оргазму наприкінці. Оскільки ти завжди хотіла померти молодою, ми бажаємо тобі щонайменше тридцять років рожевої юності та триста років шаленої популярності. Ми всі прагнемо мати твою книжку з чистого золота, з викарбува ними на обкладинці словами: - алаверди сентенціям твого чоловіка - «Ліко, література - це прекрасно, але ти ніколи не заробиш нею собі на життя!»
Ліка подивилася на своє відображення в каламутній шибці, посміхнулася театральною пос мішкою незрячим очам свого відображення, ска зала:
«Дякую, серце.», цокнулася з Кітем і ковтнула коньяк («Ацетон ацетоном, «каніна», - подумала здригаючись і запила пивом «з гарла»). Всі загомоніли, потягнулися цокатися пляшками та імпровізованими келишками. Чоловік Ліки, як завжди відсторонено і зверхньо посміхаючись, випив і чмокнув Ліку в потилицю.
Десята ранку. На трасі двоє. Високий з величезним наплечником (Олекса) і маленька з вишитою торбинкою (Еля). За спиною - пост ДАІ і табличка «КИЇВ». БуГалтера і Ксюшу щойно підібрав TІR, про який можна лише мріяти.
– Сумнівно, що хтось нас підбере. Все через твій наплечник. Він більший за тебе. Ти можеш хоч мені відкрити велику воєнну таємницю на біса тобі в Одесі першого квітня намет?!
Чистозелені риб’ячі очі Олекси сяють, мов гральний автомат, що викинув Джек Пот:
– Я вперше їду стопом, - промовляє він з інто націями хлопчика, який експромтом дає бліцінтерв’ю на Майдані Незалежності якійсь вбогій ТРК штибу «Тоніс»,»Гравіс» чи бодай «Пеніс».
– Ми раніше тільки зі спелеологами…