Ексгумація міста
Шрифт:
Не впіймаю, бо сонце - не комета і не пуголовок, і не пуголовок комети - воно не має хвоста (до речі, хвіст комети - це омана, мара, пара від тієї криги, що тане, від наближення до Сонця). Сонце - це око, яке дивиться у монокль. І все бачить. Бачить, що весни без нього не буде…
Відчутними ритмами листя з кригою падає сонце сходить на заході просто крізь пальці
…Весни яка скінчилася в мені бо весна як пора року - то лише реанімаційна палата. Склеп із мумією - жаги - до - життя у видлубаному з не фритової брили саркофазі. Сполучені посудини з довічною рідиною - весна та осінь. Данаїди…
Переливають з пустого в порожнє…
А зима - то чекання…
Відчайдушний крик того що заснув у Армагеддоні стискання щосили скронь щоби біль не стікав на скіс вилиці антрацитовою отрутою…
Безособове - еротичне сновидіння. Соковита оранжерея з фламінго у мармурових басейнах. Надмірно вологе повітря бринить прозорими веселковими крильцями бабки. Руки пестять електричну гітару зі слонової кістки а простір уже не сфери і півсфери а рівнобічні трикутники зрізані піраміди й багатогранники з’єднувані у невловні кристали.
Гранчастий простір…
Величезний сумний тарган з «обвислими ніцшеанськими вусами» виліз на кольорову жорству й важко дихає…
Сліпучі крижані брили довкола кружляють величезні різнокольорові богомоли. По - реріховському яскраві тотемоподібні зооантропологічні істоти виконують зарозумілі па…
Сонце жбурляє у шибки стиглі мандарини…
Очікування у чаклунських вайях дощу з птахів та орхідей і моря шепотіння зойків теплого каміння чайок зроблених з туману хмар і шумовиння фіолетові слони стають на зморщені коліна чавлять зелених крабів у шовкових шлейфах хвиль слонам померлим хвилі на повіки кладуть солоні золотаві мушлі серця виймають
Цівка морозяного повітря з прихиленої кватирки збудила-таки мене певного дня місяця лютого певного року.
Потягла на себе ковдру. Відчула у собі провітрений скляний куб, що упинався гранями у живе тіло.
Побачила в люстрі свій погляд: садомазохіська цікавість й відьомський шал.
Розколошкав, - морозяними голками розтрощеної на хрусткі лелітки кришталевої вази, що гепнулася з висоти хмарочоса - пробіг тілом телефонний дзвінок, подряпав вени, вдарив метрономом пульсу…
Голос чоловіка проникнув у мене немов коньяк…
Еля йшла вулицею. Снігове сонце сліпило очі.
Засліплена, рухалася машинально. І її збила машина.
Це був найщасливіший рік у її житті, бо в ньому не бу ло зими. Зима, відфільтрована штучними органами - штучним серцем, штучними нирками - пропущена через нескінченні прозорі вени - нитки прозорих тунелів космосу - крапельниці, залишилася у графічному літосчисленні кардіограм.
ЗИМИ НЕ БУЛО.
Міста черево повивернуте кишками неонових реклам Неба черево покреслене інверсіями польотів реактивних літаків, яким не спиться ані вдень, ані вночі…
За вікнами танцюють плями ліхтарів та інших вікон…
Я мерзну, підібгавши лапи у заходах Учора кольору маренго. А життя - мов під склом - зсипається мокрим снігом за шибкою, іде невідворотно повз… Душа в скляному вакуумі - лише обличчя поналипали зовні, юрмяться, намагаються роздивитися застиглий водограй осінніх квітів в чужій душі. Beyond tomorrow…