Ексгумація міста
Шрифт:
Не люблю такої містики. Можливо, через те, що не вмію тлумачити подібне. «Ніхто не хотів помирати…»
… а, отже, те, що лише мить тому здавалося загоюваним часом, - рудий собака. Грає в небесах, навипередки з реактивним ласо.
Весінні хмари з плазми і багна міських калюж, і вітер в перископах.
Танцює горобець через синкопу на спазматичних плямах полотна.
Рудий пес гасає з лунким валуванням за хмарами та літаками. Так було, коли трощився асфальт і машини гепалися в земну плазму. З металевим скреготом комах - хрущів, богомолів, скарабеїв, - у м’ясорубці.
Штовхання та мерехтіння у тролейбусній шибці колажів суспільного споживання суспензії міжвидового шоу: Чорна Вдова - Кому Вниз?
– автопортрет драпового павука свіжою кісткою трупа, з якої, мов з тюбика, лізе спечений мозок…. афіші усіх стадій розвитку конкурсу паталогоанатомів17 початківців «Тварина Року»: день перший - «Виставка кишок», день другий - «Виставка воскових фігур» (у номінаціях: муляжі, опудала, мумії безкишкові та безмозкі ляльки, секс-тренажеридля-ненажери). Голова журі вже встиг продати інформацію з тельбухами: Твариною Року оголосять Курку Гриль. Вона заповнить своїм розкритим, як вульва, черевом, рекламний простір хрещатицького супермракету. … І все це вміщується… проектор тролейбуса рухається вздовж плівки, що рветься, навспак повзучи… то під дощем завмирає… Як стрічка сірого фаршу… «Lіve the kіds alone!». Фари нічних машин демонструють короткометражне кіно на цеглі старих будинків, знімкують дерева на третій фазі їхнього сну…
Нема сечовим міхурам порятунку на центральній вулиці Міста, - доводиться відвідати вбиральню Макдоналдсу - «Щира подяка нашим Макдоналдсам за десять років безкоштовних вбиралень!».
Сморід серед дзеркал. В одній раковині - по вінця стоїть бруднувата вода, в якій спочивають трупні кістки недопалків, сіра суспензія - слиз суспільного споживання… В сусідній раковині миється стара вошива бомжиха й мимрить собі під носа до всіх, хто заходить; «Підмиватися - вдома, підмиватися - вдома, підмиватисявдома…»
Розкішна пані з лялькою у вигляді трирічного негреняти (чи навпаки), яке тримає поверх пухнастих очей повітряногокульку… ось це пані виго лошує перед усіма присутніми (тобто, мною і бомжовою вар’яткою, імовірно…): «Зараз ви поба чи те чоловічий стриптиз! Ось забита ракови18 на - в неї ми і попісяємо! А руки мити - вдома.
Тут антисанітарія». І, попісявши своє хлопчаки гордовито покидають вбиральню.
Віршовані згустки витікають з вуха за комір, і сніг летить на вогник цигарки, як метелики - на несправжнє світло. Трупами сніжних колібрі обліплено шибку тролейбуса, за якою - щільно заклеєний суспільним онанізмом простір… «Ти - не один…»
Одного разу, доки ще не остаточно прокинулася, я зрозуміла, що в іграх нема правил. У жодній.
Всі думають, що є, а їх немає. Тому нам так важко жити.
Але ж, є розклад… Його існування не важко перевірити на собі, як тільки переймешся остаточно.
Отже, важко живеться не тому, що нема правил, а тому, що існує розклад. Але, коли знищено останні рештки сновидіння, пояснити різницю між цими поняттями просто неможливо. А ще через мить зни кає, наче хвостик ящірки під камінням, і саме відкриття, і навіть начерк самої думки. А трохи згодом забувається непевне відчуття, ніби щось трапилось.
Було щось важливе, цікаве і радісне. Радісне від того, що криштально просто
Як рідко в лютому йде дощ. Але трапляється, як зараз. І ми стоїмо, наче риби в темному акваріумі, прилиплі до скла обличчями…
– Тобі щось снилося вчора?
– Не пам’ятаю. Фігня якась снилася.
Мов порошинка в оці, в небі муляє ворона Вродили у гіллі омела й кришталеві грона Сьогодні Майк потрапив під машину:
Він забігав на каву кришталево-синій,
Нівроку, поки що на цьому світі,
На світі метастаз будівель, де шосе розриті Чатують на істоту-з-під-авта, З брудною посмішкою мертвого кота…
Пересторога, блін, за лівим плечем, увімкнула свої паскудні ліхтарики: «Ти - не безсмертний.
Ти - не один. Такий. Ти один.»
Масний (той, що робить за хрещатицькою кулінаркою мінєти за три гривні) стоїть в черзі за сосисками. Йому завжди хочеться їсти, і цього разу (як часто бувало і раніше) бажання надибало його майже на робочому місці. Масного (і справді масного, огрядного педрілу) крають нетерплячка і голод. Спочатку голод, а від нього - нетерплячка. Галаслива бураковопика масна тітонька намагається проштовхатися в чергу саме перед черевом Мас ного:
«Уступілі би мєсто жєнщінє, я же всьо-такі жєн щіна!». На що Масний з неменшим запалом відвизкує:
«А я - пєдєраст, мєня поетому ваши проблєми вобщє нє єбут!». Бож-же, що тут починається! Тітонька (чесно, я не брешу!) хапає з прилавку пер шу ліпшу одноразову тарілочку з сосисками і щосили гамселить нею-ними-собою Масного по пиці: «Вот імєнно, із-за такіх, как ти, падонков, порядочная жєнщіна замуж вийті нє может!»…
Декорація гарячої води біля (ібіля?.. ібля?..) намальованого на умовних дверях вогню в каміні (коммоні). Декорації декорацій людей, і ще… поза ними… щось є і понині… І коли це розвалиться, мов картковий будиночок, з темряви вилізе облізлий пацюк… І просичить крізь вишкірені смердючі руді ікла: «Вітаю, я - останній ваш глюк!»…
«Рок проти наркотиків?.. Все одно, що бджоли - проти меду!» - сказав мені вчора в ексклюзивному, бляха, інтерв’ю здоровань Расторхуєв… Гарно сказав, падлюка, але, здається, я вже десь чула цей вислів, і давно… ідавно…
«… якщо ти ще не спите, то прочитай за вогкими вікнами скреслу лютневу кригу, і погортайте довідника з неорганічної ентомології… До зустрічі позасьогодні о п’ятій сутінок.
Еля».
________________
На гілці гойдається паперовий будиночок. Бамбуковий кістяк, перетинки з матового шовку. Всередині - замість свічки - череп’яний бубонець. Вітер погойдує будиночок, і той ледь чутно шепоче голосом японки, що помирає. Птахи давно сюди не навідуються. Вони зрозуміли, що то не годівничка. Електричний кровообіг сірого й вогкого міста нічо го не видко мряка перетворює на попелясту пустелю ков тає гуркіт черева урбанізаційного монстра океан Соляріс це Місто я так люблю а надто у такі надприродньо вологі дні коли князь дощу стирає його з мапи осені коли воно просто зникає у мжичці й нежиті апокаліптичної сірості…