Ексгумація міста
Шрифт:
Куфайки п’яно верещали в брутальних обіймах тілогрійців, ватяник залицявся до напівнепритомно го куфайця, гадаючи, що сміттєвий контейнер є цілком прийнятною ширмою від агресивної уваги сіро-похмуро-драглистої маси, котра виблискувала серед криги й снігу скельцями протигазів і скафандрів та з глухим стукотом зіштовхувалася шоломами, випаровуючи сивушний дух.
«Твоє волосся немов пруття, твої думки - біла крейда… Одного разу я не прокинувсь, через те, що я висів, о Африко! Моя тінь на твоєму березі, я танцюю реггі на брудному
Еліне вікно було темним і мертвим, а довкола мерехкотіло новорічне ялинкове монпансьє, і Еля на мить відчула себе сиротою з якоїсь андерсенівської різдвяної історії. Вікно Кліфа ніжно світилося жовтим, немов червневе сонце на линві вечірнього небокраю.
Еля подумала, що такий нестримний цілеспрямований потяг відчувають усілякі зомбі з фільмів жахів або сірникове пуделко під впливом телекінезу… Не замислюючись далі ані на мить, не вагаючись, і раптово зігрівшись, Еля щосили потягла обмерзлі антикварні двері під’їзду і зайшла до будинку.
Квартира мала бути останньою на останньому поверсі і єдиною на передгорищній сходовій клітці.
Проте Еля машинально звела погляд на список мешканців, схожий на жовклі кістяні клавіші допотопного піаніно, і прочитала проти номера останньої квартири: 31 - Берковіч Є. Д.
Подолавши декілька величезних - підсвітлених крізь каламутні переплетені вікна святково-сніжною ніччю - прольотів, - а в кожному стародавньому будинку ці зачовгані і стерті, мов пергамент фоліанта, девонські сходи - не просто сходи, а справжнісінькі Staіrway to Heaven, - Еля присіла перекурити. І це аж ніяк не було спробою прокинутися, осмислити, повернути назад чи вигадати першу фразу, - це був звичайнісінький буденний перекур.
На пошарпаних дверях Кліфової квартири не було цифр, а дверний дзвоник являв собою розкудлане кубельце обірваних і пошматованих дротів, схоже на Еліну нервову систему. Еля постукала в двері.
Дубль раз.
Еля відхилилася від дверей, що прочинялися назовні: в одвірку - надзвичайно статурний, у глибоко вирізаній розтягнутій яскраво-жовтій майці та широких строкатих шортах, босий - стояв Кліф і каламутно дивився на неї. «Ти хто?» - обважнілим язиком без найменшого акценту спитав він, дихнувши алкоголем. Еля мовчки рвучко розвернулася і побігла геть, перестрибуючи через дві сходинки. Важкі парадні двері грюкнули за нею.
Еля сперлася на них спиною і видихнула хмаринку пари у кришталеве роїння сніжинок.
«Вовк: Тобі страшно?
Червона Шапочка: Ні… Бридко».
Дубль два.
Еля постукала в двері, прислухаючись до реггі всередині. Після тривалої паузи кісточки пальців почали у такт стукати в двері, відбиваючи ритм мелодії, що лунала. Еля була наче в трансі, геть забувши, де вона і що робить - просто відбивала би ритм до ранку, якби її не отямило клацання замку.
Еля відхилилася від дверей, що прочинялися назов ні, і примружилася від якогось незбагненно лагідного сяйва - немов од свічки, - що ледь помітно, але дуже відчутно, струменіло з напівтемного передпокою. Сяйво тихенько розпливалося, виповзаючи за поріг. Кліф - надзвичайно статурний, у глибоко вирізаній розтягнутій яскраво-жовтій майці та широких строкатих шортах, босий - недовго дивився на Елю якимось нетутешнім відчуженим незморгуючим поглядом, очі в нього були такого темного й густого кольору, що Елі здалося: в цих очах немає зіниць. Але Кліф раптом усміхнувся природно і щиро, і, жестом запрошуючи Елю до хати, мовив без найменшого акценту: «Вибач, я, напевно, не одразу почув стук - моїм гостям зазвичай двері не стають на перешкоді. Будь ласка, проходь!
– Я щойно з театру, - сказала Еля, стягуючи мешти, - уявляєш, там всіх глядачів змусили роздягтися перед виставою до трусів і здати все у гардероб!
– Авжеж, у мене дуже спечно, то ти можеш роздягтися, - широко усміхнувся Кліф, - почувайся як удома: ця хата цілком належить всім, хто сюди потрапляє!
– Він зробив такий порух вустами, ніби на них щойно луснула ґумкова бульбашка.
Десь дзеленькнув телефон.
– Проходь, - загріб повітря рукою Кліф і пішов на дзвінок.
Роздягаючись, Еля роззиралася довкола (якісь прядив’яні штучки, дерев’яні і череп’яні фінічки автентичного походження та абияк наліплені колажі з газетних вирізок, наліпок, папірців з нотатками і телефонами і та ін. на жовклих поштукатурених стінах, - і мимохіть прислухалася до розмови.
– Привіт… Спонсоре?! Що ти забув у Парижі, педику?!
Тривала пауза. Похихикування Кліфа несподівано надтріснутим, але тихим, тенором.
– Десять грамів марокканського плану щодня? Цифри і факти вражають… перекажи своєму діле ро ві, що він може більше не додавати плану в ду бову кору… звичайну тирсу з дубової кори, придурку! Більше грама марокканського плану на день - летальна доза! Коли твій ділер побачив, що ти наближаєшся до грама, - зі сміхом провадив Кліф, - він, напевно, вирішив не втрачати такого цінного клієнта й почав досипати дубову кору! Якщо ти вже дійшов до десяти грамів, можеш сміливо відказувати марокканський план бідним джанкі, яким би хоч чим розкумаритися!
Кліф сміявся.
– … й тебе з Роком, півню! Оревуар!
Босоніж Еля швиденько зайшла до кімнати, аби Кліф не подумав, що вона підслуховує.
– Як ти обходишся без скляного ока «Великого Телевізійного Брата»?
– Спитала Еля перше, що спало на думку, адже у кліфовій кімнаті справді не було тілівізора.
Вона хребтом відчула посмішку хлопця.
– Я не обходжуся, я дивлюся кіно і порно на DVD або в Інтернеті, коли припече. Коли починає бракувати скляного ока - у мене є комп’ютер…
Кави?
– Давай допоможу. Я не люблю чекати в чужій кімнаті, і взагалі - на кухні затишніше.
– Генна спадщина совка! Розумію. Ходімо.
Оскільки кухня була надзвичайно схожа на Еліну - залипла гаривом і захаращена різноманітними черепками, а підлогою розкидано килимки та пошарпані циновки, - Еля всілася на підлогу під стіною і сказала: «У мене також нема в кухні столу. І стільців.»
– Не сумніваюся!
– розсміявся Кліф, - для котів важливе місце, а не предмети, і простір на користь антуражу, - продовжував він, зсипаючи з паперової торбинки каву до ручного млинка, також вкритого тисячолітнім липким кухонним гаривом.
Старі журнали і якісь пучечки сушених трав обережно заворушилися на жовклому холодильникові, половина повільно зсунулася і просипалася на підлогу, а слідом м’яко зістрибнула крихкотіла кішка якогось дивовижного шоколадного кольору, на струнких оленячих ніжках, з довгим гнучким хвостом, великими порцеляновими, кольору мушлі на споді, вухами й очима, які здавалися чорними через до краю розширені зіниці. Кішка сіла, перетворившись на витончену незворушну статует ку і зупинила погляд на Еліці.