Егоїст

Гримич Марина Віллівна

— Слухайте, а що може бути слушного в ідеї анархізму? Як сьогодні можна без держави?

— Ти мене питаєш? Я не знаю. Ти краще їх спитай! Своїх націонал-анархістів! — відрізав Борис.

«Своїх! Дуже влучно! — Георгій подумки подякував Борисові за підказку. — І справді: чому не піти до Євдокії і чесно її спитати: навіщо це їй? І в чому сенс їхньої затії? І головне — дізнатися: чи, бува, не хотіла вона використати мене для прикриття... Якщо так, то це дуже прикро...»

Тим часом Борис і Ромко вже помирилися. Вони сиділи, обнявшись, і вели чоловічі розмови про тенісний турнір, про машини, про футбол, про рибалку... Георгій, щоб не витрачати часу на пусті

балачки, періодично закидав у пральну машину брудні речі, витягав чисті і прасував свої сорочки.

Борис, спостерігаючи за доведеними до автоматизму рухами Георгія, врешті-решт прорік:

—Тепер я бачу бодай одну вигоду сімейного життя: цими бабськими справами я вдома не займаюся!

— Це аж ніяк не бабські справи, — заперечив Георгій. — Справжній джентльмен повинен уміти робити все. І робити це завжди. Не довіряти нікому... за винятком критичних моментів...

— А якщо ці критичні моменти і не припиняються? — поцікавився Борис.

Георгій на це нічого не відповів, зате подумав: «Тобі б мої проблеми!»

Риба розморозилася, і поки Ромко її готував, у всіх поступово запрацювали слинні залози.

— Якого судака я вчора приготував у своєму ресторані! — Ромко прицмокнув губами.

— Навіщо тобі це? — питав Борис. — Навіщо тобі, власнику ресторану, ще й готувати?

— Я дуже рідко готую. Для друзів або коли є натхнення... Ви навіть уявити собі не можете, що я можу витворити, коли в мене є настрій! Якби не ці «пожирачі», які щодня мене об'їдають на шару, мій ресторан мав би європейський клас!

Здається, Ромко знову сам собі наступив на болючий мозоль.

— Ну скажіть ви, обидва, мені особисто, — розпачливо голосив він. — Чому ви не даєте мені чесно заробити гроші? Чому я повинен крутити задом, щоб обдурити вас? Скажіть мені: на дідька мені така держава? Як дізнаюся, де знайти цю вашу партію націонал-анархістів, я сам туди запишуся!

«Ще один божевільний!» — подумав Георгій.

— Хочу напитися, — сказав Борис. — Коли бачиш, що вся твоя робота не потрібна тим, для кого ти її робиш, хочеться напитися і повіситися!

Ромко налив йому в чарку і поплескав по плечу. Георгій дивився на Ромка й Бориса з цікавістю: колись вони познайомилися у нього вдома і відразу здружилися, немов прикипіли один до одного. Вони, як наша держава і народ: народ ненавидить державу, однак, як пес, прикипів до господаря. А держава... Що держава? А держава, як той недолугий господар: пхає носаками свого вірного пса під боки за те, що його сусіди роблять з ним, тобто господарем, те саме...

Була перша година ночі. Борис і Ромко сиділи в Георгієвій вітальні на шкіряному кремовому дивані і, поклавши ноги на інкрустований журнальний столик, співали:

«Ти і я — дружна сім'я,

Ти — машина, і я — машина...»

Подзвонив телефон. Сп'янілі Борис і Ромко водночас сказали один одному «Моя!», маючи на увазі своїх дружин.

Вони побилися об заклад: потисли один одному руку, а Георгій їх перебив. З автовідповідача почувся жіночий голос:

— Слухай, Георгію, ти повинен з нею переговорити, нічого не приховуючи. Зрозумів?

Це був Маринин голос. Сказавши свою пораду — ні «добрий день», ні «до побачення» — вона поклала трубку.

— А що у вас за секрети з'явилися з Мариною? — спитав

Ромко.

— Мені теж цікаво! — приєднався до нього Борис.

— Ви вже понапивалися? Може, час додому? — намагався відкараскатися Георгій.

— Ти нам очі не замилюй! Хто це «вона»?.

— Так! Хто ця чергова жертва? — додав Борис і

зареготався.

— На цеь

раз жертва — я... — неначе сам собі сказав

Георгій.

Однак навряд чи хлопці його чули. Вони заспівали,

точніше, заревіли: «Ти — не один! Твій телефон — Дев'ять, один, один!»

Георгій не подзвонив Єві ні наступного дня, ні через день, ні навіть через тиждень. Він відчував себе останньою сволотою, однак його «его» було сильнішим: він надто любив себе і надто не любив, коли йому щось загрожувало. А тепер Георгій відчував цілком конкретну загрозу з боку цілком конкретної персони жіночої статі. Він не хотів навіть наближатися до носія такого сумнівного явища, як націо-нал-анархізм, тож намагався навіть не згадувати про це.

Георгій прийняв рішення повернутися до парламентського життя, дещо засумувавши за політичною тусовкою і політичним театром, від яких останнім часом відійшов, майже повністю віддавшись проблемі виживання своєї фірми. Звичайно, він справно слухав радіотрансляцію, однак це було не те. Це був інший жанр. Радіотрансляція не має магії синхронної політичної дії. Парламентський театр заворожує, а глядачі синхронної політичної п'єси — чи то драми, чи комедії — водночас є акторами того самого спектаклю. А відчуття, що театральна політична дія в будь-який момент може перетворитися на гладіаторське криваве побоїще, додає в кров адреналіну. Чоловіки з римських часів люблять дивитися на криваву розправу і виносити свій . вирок переможеному одним єдиним жестом руки, або, в модернізованому варіанті, одним єдиним дотиком до кнопки.

Український парламент представляв собою цікаву гармонійну несумісність двох стихій: всенародно улюблених, всенародно визнаних і всенародно обраних, з одного боку, і всенародно нелюбимих, всенародно зганьблених і всенародно необраних, з іншого. Перші сильні як публічні політики, другі — як кулуарники. Перші — це ті, кого хоче народ, а їхні ідеї — показник того, як народ хоче жити. Другі прекрасно доводять, що народ — це купа гною, приймають рішення ті, кому вдалося з неї виборсатися. Так то воно так, тільки трішечки не так. Питання лише в тому, чи виборсалися найкращі. Внаслідок цих сумних речей, парламент демонструє обернену пропорцію реального стану речей в Україні.

Георгій не обурювався, ні. Він сприймав це як факт. Як реальність. Специфікою української політичної справжності є те, що тут приналежність до певної партії чи політичної сили має особистісний контекст. Якщо ти комуніст — ти людина похилого віку, ностальгійно-старомодна, живеш на одну зарплату, яку чесно заробив. Якщо ти соціаліст, то ти те саме, що й комуніст, лише національно свідомий. Якшо ти в пропрезидентській компанії, то ти а) порядний монархіст або б) національно-несвідомий прагматик. Якщо ти есдек, то ти повинен мати всі риси Великого Комбінатора. Якшо ти бютівець — то ти революціонер-руйнівник. Серед нашоукраїнців також два варіанти — або ти а) мрійливий романтик, або б) національно-свідомий прагматик. Цікаво, що при такому розкладі дуже легко могла б відбутися рокіровка: пропрезидентський варіант а дуже подібний до нашоукраїнського варіанта а. Пропрезидентський варіант 6 за цинічною практичністю може порівнятися тільки з есдеками, а за нецинічною практичністю — з нашоукраїн-ським варіантом б. Чому поділ на політичні сили відбувся саме в такий спосіб, як тепер, а не інакше? Бо політика в Україні базована не на ідеології, а на особистісних характеристиках лідера, що є, до речі, нормальним для всієї історії української етнополітики. По-перше, який лідер, така партія. По-друге, яка партія, такий і член партії.