Егоїст
Шрифт:
— Звичайно. А що тут незрозумілого?
— Я був шокований. Мені в принципі не звикати до сексотської служби. Я зі студентських років працював інформатором — ти знаєш це. Однак щоб я — блискучий офіцер, помішаний на офіцерській честі, — продав свою батьківщину?
— Батьківщину? — перепитав Георгій з іронією.
— Ти віриш, я тоді вперше в житті ототожнив себе з Україною! Я тут, на цій землі, виріс, і я такий, як і ви, а не такий, як вони! Я це зрозумів! Я зрозумів, що я — не росіянин. Я — хохол. Я — впертий, самозакоханий хохол, який ненавидить москалів!
—
— Вони мене переконували: ніякої брудної роботи! Операція: «Україна — країна російського бізнесу». Тут немає нічого аморального! Так роблять десятки твоїх земляків, до речі, з українськими прізвищами! І знаєш, що я їм сказав? Я їм сказав: «Я — український офіцер!»
Георгій подивився на Морозова із здивуванням.
— Віриш? — вже вкотре спитав Костя.
— Тепер ні. — сказав Георгій. Він ніколи не вірив людям, які б'ють себе в груди...
Георгій подумки перебрав варіанти можливих причин зустрічі: Антипов, пан АП, Борис. Ні, Борис відпадає, то котрий із двох варіантів?
— А тепер про справу, — сказав Морозов.
Те, що почув Георгій, просто приголомшило його.
— Я хочу тебе попередити щодо твоєї нової знайомої.
— Якої?
— Євдокії Ханенкової.
— Господи! Вона що — зрадник українського народу?
— Ні. Вона — одна з керівників підпільної партії українських націонал-анархістів.
— Ти з глузду з'їхав!
Георгій згадав репортаж і молодих людей, які досить невинно носили якісь слогани щодо голого короля.
— Мені нема коли з тобою сюсюкати, Георгію. Слухай мене уважно. Є інформація, що ця група готує терористичний акт у Марийському палаці...
— Боже, ви напевно в СБУ всі панікери і параноїки!
— Ти навіть не уявляєш, наскільки це серйозно.
— Я бачив репортаж: це ж діти!
— Георгію, я знаю, що кажу: це дуже серйозна, досить розгалужена таємна організація. І вона користується далеко не просвітянськими ідеями.
Георгій схопився за голову. Він не знав що й думати. Єва — терористка? Щось не вкладається у голові.
— Можеш нічого не казати, — сказав Морозов. — Тепер ти мої погляди знаєш. І мою позицію теж. Ти колись мене врятував, тож я тебе попереджаю по-дружньому: для мене мир своєї держави — справа моєї офіцерської честі. Я не зможу витягти тебе з того лайна. Я сказав усе.
— Я нічого не розумію. Нічого.
— А ти подумай. Але май на увазі: акція готується через півроку. На Різдво.
— Що ви від мене хочете?
— Вирішуй сам, що робити... Я тебе просто попередив, щоб ти не втрапив у халепу, нічого не знаючи. Тепер можеш
утрапляти в неї уже свідомо. Все, бувай. Якщо захочеш переговорити, мої телефони у тебе є.
Морозов зник, як зникають розвідники. «Вишкіл!» — подумав Георгій.
Його ошпарив страх. Він відчував себе самотнім і обдуреним.
Він — один в усьому світі. Ще кілька годин тому він думав, що назавжди покінчено з його хворобливою самотністю. Ат ні! Він став ще більш самотнім, аніж будь-коли. Ось і наслідки його егоїзму. Практично
«Ах, Єво, Єво! Що ти зі мною зробила!»
До столику підійшов Ромко.
— Усе добре, старий? — спитав він Георгія.
— А що?
— Ти вже півгодини дивишся у простір.
Георгій подивився на Ромка. «Ми — друзі з дитинства. Однак чи можу я розповісти йому все, від чого хотів би звільнитися? Ні, не можу!»
— Я втомився, старий. Я страшенно втомився, — сказав Георгій.
Ромко поплескав його по плечу:
— Хочеш, я до тебе зайду? Георгій кивнув.
— Ну то домовилися. Зустрінемося на днях. Усе. Я побіг. Вибач, у мене замовлення.
Йому треба було побути на самоті, лишитися сам на сам зі своїми думками. Його мучив страх. Страх перед невідомим.
«Спокійно. Що сталося? Ще нічого не сталося. Невже я хочу стати таким самим пароноїком, як Борис? Спокійно. Ще рано бити на сполох. Навіщо? Треба просто жити. Пити, їсти, працювати... А любити? Цікаво, що робити з Євдокією? Покинути її? Просто так, як він робив багато разів — без особливих пояснень і сентиментів? По-англійськи. Ні. Тут так не вийде. Я фізично не зможу підняти трубку і вичавити з себе: «На жаль, ми не зможемо бути разом...» Або: «Все було прекрасно, але...» Що «але»? Боже, який я ідіот! Навіщо поспішив? Навіщо зблизився з нею? Поспішив? Та я б усе віддав за один її поцілунок! Усе? Ні, не все... Точніше, нічого. Я — триклятий егоїст! Я — суперегоїст. Я — егоїст у кубі! Що робити? Що? Треба розібратися з Євдокією. Що це за жінка? Є один вихід — Марина».
Він набрав номер телефону Ільчишиних.
— Привіт, це Георгій.
— Привіт, тільки недовго, у мене — завал.
— У тебе завжди завал. Мені треба з тобою зустрітися. Зараз. Негайно.
— Ти що — здурів? Я ж — не ти! Це ж ти — егоїст проклятий — маєш купу вільного часу, а в мене — чоловік, діти, божев'.льні клієнтки...
— Вважай, що я роблю тобі екстрений виклик на психологічну підтримку.
— Ти — психологічну підтримку? Не сміши людей! Слухай, я зараз подивлюся в календар і скажу тобі, коли зможу з тобою зустрітися.
— Я зараз приїду до тебе!
— Ні! Тільки не це! У мене вдома безпорядок! Ігор їде у відрядження — сам знаєш — всесвітній потоп.
У її голосі почулося вагання. Здається, вона збагнула — з ним діється щось не те.
— Тобі що, справді, погано? — після паузи спитала вона.
— Так. Мені треба з тобою переговорити.
— Ну гаразд. Кажи, куди їхати. Тільки май на увазі: я буду з малим.
Георгій зрадів:
— Я у «Вавилонській вежі».
Георгію стало легше. Марина — непоганий психо-аналітик. Щоправда, її клієнтками були переважно замучені побутом жінки, або замучені багатством примадонни, або замучені самотністю люди... Тепер до цієї веселої компанії запишеться і він... — з посмішкою подумав Георгій. Він покликав Ромка і попросив приготувати щось смачненьке: Марина любила попоїсти. Мала такий гріх. Щоправда,