Долина совісті
Шрифт:
Здавалося, Соник збожеволів. Він кидався на Фрола, рвав одяг на ньому і на собі, бився головою об стіну. Фрол боявся викликати «швидку» — а раптом брата заберуть до божевільні?! Він стримував і умовляв Соника цілісіньку добу без спочинку — і той, нарешті, перестав кричати і метатися, ліг на свою розкладачку, скрутився, як муха в окропі, обхопивши коліна руками — і затих.
А ще за добу — Соник так і лежав, байдужий до їжі та питва, і блідий, наче стінка, — Фрол знайшов у його записнику старий Анжелин телефон. Самої Анжели там не виявилося, але якась сварлива
Фрол крізь зуби процідив усе, що думає про неї. І пояснив, що Сонику через неї дуже зле. І що він нізащо не став би дзвонити їй, якби не одна обставина: Соник, цілком можливо, зараз умре…
І вона примчала, начебто їй хвіст скипидаром намазали. Зачувши її голос — а вона сухо кинула Фролу: «Привіт», — Соник смикнувся на розкладачці. Анжела підійшла і ласкаво доторкнулася до його плеча, і Соник підхопився, завалюючи хистку конструкцію з брезенту й алюмінію, і вчепився у свою жінку, як п’яниця в пляшку…
Фрол вражений був до глибини душі. Уже тоді в нього вперше майнула думка, що Помаранчева Пані зачарувала Соника, наслала на нього приворот або щось такого ж штибу. Усе ніби повернуло на круги своя — закохані марили одне за одним, спали на двох розкладачках і пристрасно м’яли боками два зведені матраци — однак водночас дещо змінилося.
Соник тепер боявся втратити Анжелу.
Жодну жінку він раніше не боявся втратити, всі вони боялися втратити його, й усі зрештою втрачали. Тепер усе перемінилося. Соник вперше в житті почувався невільним, звичні його веселощі потроху вщухали, і він майже занедбав роботу.
Ось вона, ціна шаленого захоплення! От воно, одруження, обручка на пальці та інші принади!
Якось Соник, хильнувши чарчину, знов-таки щось не те бовкнув — і Анжела знову пішла. Й усе повторилося спочатку: Соник спершу пив, а потім умирав, плакав, звивався, бризкаючи піною, і Фрол не знав, що робити. «Подзвони їй!», — слізно благав Соник, і зрештою подзвонив Анжелі сам і крикнув у слухавку, що любить її понад життя, і просить пробачення, й узагалі…
Анжела знову примчала, як торпеда. Соник від смерті перейшов до щастя, і Фрола виставили за двері.
…Останні кілька місяців подружнього життя Соника були, наче м’ясорубка. Чоловік і жінка лаялися мало не щодня, й Анжела лила крокодилові сльози. І хто, крім неї, був винуватий? Чому б їй не відпустити Соника? Не дозволити жити, поводитися так, як той вважав за потрібне? Навіщо тицяти йому в обличчя — щодня! — своєю, бачте, «індивідуальністю»? Хто створив її, цю «особистість», зліпив по цеглинці з випадково підібраної на вулиці сировини? Хто, як не Соник?
Звісно, з Соником нелегко було спілкуватися. Але він мав на це право. Він був геній… А Анжела не могла, бачте, пережити його роздратованого тону! Соник не звик до причіпок. Йому чимраз гіршало і гіршало. І тоді Фрол подумав, що братові може допомогти знайомство з іншою жінкою — клин клином…
На маленькій квартирі Фрола потяглися побачення його брата
Анжела чекати не стала. Вона вистежила Соника — воістину, в неї був собачий нюх, і застукала прямо в обіймах ніжної дівчинки, — а брат був настільки безтурботним і захопленим, що навіть не замкнув за собою двері Фролової квартири… Ось цієї, однокімнатної…
Мерзотниця. Шпигунка. Доросла баба, а влаштувала нічогеньку виставу з цілком життєвої ситуації. Чого саме, чого вона не зрозуміла?! Яке право мала вона пред’являти Сонику хоч якісь претензії? Особливо після того, як перетворила його життя на пекло?!
Дівчинка потім розповіла Фролу про Соникове «страшне лице». Що він «остовпів», дивлячись у вічі своїй Помаранчевій Пані, й ані пари з вуст, коли та розвернулася і пішла…
Соник попрощався з дівчинкою, одягся і вийшов слідом. Повернувся в майстерню, зібрав докупи всі Анжелині портрети — і в їхньому товаристві порізав собі вени.
— Ось, — мовив Фрол Ведрик. — Світла тут немає… Зате сухо. Деякі в рамах, деякі без рам…
Промінь ліхтаря вихопив з темряви якусь синьо-рожеву пляму. Придивившись, Влад розгледів синього лебедя на рожевому ставку. Богорад гмикнув.
— Це не його роботи, — сказав Фрол Ведрик. — Це… Тут сховище, загалом… Його роботи там.
І пішов попереду, а білий промінь ліхтаря впивався йому в спину.
— Ти ж не робитимеш різких рухів? — поцікавився Богорад.
— Тут, — Ведрик повів рукою. — Освітлення повинне бути хороше… Краще денне. Усі його роботи підписані в правому нижньому куті… От лишень що ви хочете побачити? Що я нічого не вкрав?!
Богорад гмикнув іще раз:
— Помста через десять років… Малоймовірно, Ведрику. Забагато. Все тужив за братом, а через десять років узяв та й…
— Ви нічого не доведете, — швидко заперечив Ведрик.
— Можливо… Але роботи Самсона належать його вдові. За законом.
— За законом?!
Ведрик обернувся. У світлі ліхтаря його спотворене люттю обличчя виглядало, наче намальоване на м’ятому простирадлі. В очах стояла образа — багаторічна. Свинцева. Головна образа його життя, начебто словосполучення «за законом» стало особистим його ворогом, кошмаром, прокльоном.
— За законом?! Вона, ця сука…
— Якщо я ще раз почую це слово, — рівно сказав Влад, — я заткну його тобі в глотку разом з язиком і зубами.
Ведрик смикнувся:
— І відповісте… Бо все, що ви робите зі мною, — незаконно! Це… вас будуть судити, а не мене!
У кишені Богорада запищав телефон.
— Алло?
Знадвору, за величезними вікнами, шумів вітер. Унизу підморгував, закритий гілками, білий тьмяний ліхтар. Пахло, здається, оліфою — і ще чимось специфічним, Влад ніколи не був у майстернях художників, але специфічний запах був йому чомусь знайомий.