Долина совісті
Шрифт:
Анжелина рука потроху холола.
Запах, який годі забути.
— Йдіть, — сказав роздратований лікар. — Йдіть, поспіть… Від того, що ви тут стирчатимете, користі не буде нікому.
— Впустіть мене, — попросив Влад.
— Ви уявляєте, що просите?! Геть. У мене немає часу з вами тут…
Влад відійшов. Уздовж стіни стояв ряд клейончастих крісел, ніби в кінотеатрі, тож Влад сів, притулився потилицею до холодної стіни й приплющив повіки. На секунду.
…Йому п’ятнадцять років. Він у кіно, а поруч сидить
Влад дивиться на екран. На екрані — кругле темне вікно (осцилограф? Щось із курсу шкільної фізики… Чи ні?). Поперек вікна простягається зеленувато-світна зубчаста лінія — нерівна, як верхівки далекого лісу. Переламаний обрій.
Глядачі попереду вже не соромляться гучно говорити. Їхні голоси луною відбиваються від стін, накривають собою весь зал, гуркочуть у вухах, але Влад не розуміє ні слова — начебто говорять чужою мовою. Тоді глядач із крісла позаду притискає до Владової потилиці холодне дуло пістолета. Владові незручно, але він терпить. Вони ж усе-таки в громадському місці… Тож треба поводитися стримано…
Зеленава лінія здригається, зубці рідшають. Секунда і замість нерівної крайки лісу попереду Влада тягнеться морський обрій, гладенький, прямий, ніби проведений під лінійку.
— Кінець, — голосно промовляє глядач із крісла прямо перед Владом.
Іза хихотить. Той, позаду, щільніше притискає пістолетне дуло до Владової нерухомої, затерплої потилиці.
— Давай! — кричить глядач попереду Влада. — Давай же, давай!
І лається гидкими словами.
Але Влад знає, що фільм скінчився.
Пряма поперечна лінія все тягнеться і тягнеться, Влад розуміє — треба встати і піти. Зараз у залі спалахне світло.
Зараз.
Влад замружує очі. «Вона вільна, — говорить глядач з пістолетом, той, з крісла позаду. — Вона — цілком — вільна.»
— Я ненавиджу цей фільм, — промовляє Влад уголос, й Іза нарешті перестає сміятися, а натомість бере його за плечі й добряче струшує:
— Пане Палій?!
Влад розплющив очі.
У жовтому світлі коридорної лампочки над ним нависав роздратований лікар — той, котрий проганяв його хвилину тому. Той, який просив забратися з дороги.
— Вона жива, — сказав лікар. — Їй пощастило.
— Значить так, — промовив Богорад. — Нам з вами треба гарненько помізкувати, що і як говорити поліції. Тому що, як мінімум, потрібна доглядальниця біля входу до палати — кремезна така доглядальниця, зі зброєю і бажано з бойовим досвідом. А поліція може приставити до вашої подруги охорону, тільки якщо буде заведено справу про замах на вбивство, тільки якщо ви — ми — чітко зуміємо пояснити, що цей замах не був першим… Листів із погрозами у вас немає?
— Ні, — заперечливо хитнув головою Влад. — І не було.
— Гм, — промурмотів Богорад із жалем. — Кепсько, що ви не одружені. Як чоловік, ви могли б… Але ви не чоловік.
— Я повинен бачити її щотри дні, —
Богорад дивно на нього покосував, але змовчав. Подумав, почухав носа:
— Ось що. Я спробую… Втім, це я сам, це моя справа. У мене є добрі знайомі в поліції, справу про замах буде заведено… Тільки подумайте спершу, чи потрібно це вам. Адже тоді спливуть факти, що… Наприклад, перше ж запитання: чи є у вашої коханки вороги?
— Вона мені не коханка, — заперечив Влад.
— Ну, гаразд, у дружини… Чи є вороги? Хто може бажати її смерті? І якщо справа потрапить до ініціативної нелінивої людину… То потрібно? Га, Владе?
— Мені потрібно, щоб вона жила, — процідив Влад крізь зуби майже з розпачем. — Інше — не важливо…
— Ну, жити вона буде, — Богорад легковажно махнув рукою. — А ось якщо спливуть ті давні смерті її чоловіків і коханців? Як ви думаєте…
— Вона нікого не вбивала, — різко кинув Влад.
— Вам видніше, — гмикнув Богорад. — Переслідувач так не вважає.
Влад насупився. Богорад, навпаки, осяйно посміхнувся:
— Пригадуєте, я говорив вам, що професіонали так не діють? Це не професіонал. Це чийсь друг або родич, одержимий, так би мовити, помстою, або там ще якимись мотивами… Ви сьогодні обідали? Я — ні. Може, складете мені компанію?
— Я не хочу їсти, — сказав Влад.
— А треба, — заперечив Богорад. — Треба… ходімо.
Це була вже сьома їхня зустріч. Внутрішній лічильник попискував усе голосніше і тривожніше, однак до «червоної позначки» залишався, за Владовими підрахунками, ще якийсь час. Особливо якщо уникати доторків і зустрічатися на свіжому повітрі, у натовпі…
— Я їздив у гості до сімейства Снігів, — сказав Богорад, невимушено крокуючи поряд із Владом яскраво освітленою центральною вулицею.
Влад зупинився:
— І?
— Ходімте, ходімте… Я відразу назвався і без натяків пояснив, що з колишньою мачухою пані Ксенії — доньки покійного Оскара Сніга — сталося лихо. Що її, багату спадкоємицю Снігів, спробували вбити, причому на очах у свідків. І що в поліції ось-ось буде заведена відповідна справа, і що перша ж підозра — перша ж ниточка — приведе сюди, до затишного будинку Снігів, де підростають двійко онученят покійного пана Оскара, і буде дуже шкода, якщо їхнє дитинство зіпсує новий судовий розгляд і, можливо, вирок…
— Але ж це блеф, — непевно кинув Влад.
— Звісна річ, — кивнув Богорад. — Але я дуже вправно вмію блефувати. Через півгодини після мого візиту пані Ксенія сама, напевно, здивувалася — як це вона примудрилась купитися на мої погрози? Але мені важливий був один тільки момент. Момент істини. Коли вона повірила мені — і взялася, мимоволі, виправдовуватися…
— Виправдовуватися?!
— Владе, — серйозно сказав Богорад. — Я не провидець, звичайно, і не всюдисущий… Але готовий закластися на праве вухо, що Сніги не наймали вбивцю. Поміркуєте самі… Якби вони найняли вбивцю — вони найняли б професіонала, адже так?