Диво

Стіл Даніела

Меггі слухала його й кивала. Обоє знали, що це означає. Щонайменше — прощення.

— Я запізнююсь до школи, — сказала вона, бо не знайшла інших слів, але він, здавалось, не чув її.

— Ти поїдеш зі мною? — він пройшов шість тисяч миль, щоб запитати її про це. А може, він прийшов із ще дальших країв. Він

пройшов крізь усе своє життя з нетрищ смерті. І в безодні шторму він знайшов одну річ, якої йому бракувало. У лещатах смерті він відшукав прощення. Він знав, що як урятується, то це означатиме, що він заслуговує її. Саме тому він побачив у мороці ночі її обличчя, ніби то була візія й обіцянка. Він знайшов те, чого шукав, не тільки прощення, але й звільнення. Він сплатив свої борги — все до останнього фартинга. І в останньому сні Джейн нарешті звільнила його.

— Ти серйозно? — Вона не відводила від нього очей, ніби не розуміла, про що він.

— Так. А ти? Чи хочеш ти поїхати зі мною?

Вона вагалась, і цей час видався йому вічністю, а потім нарешті кивнула.

— Хочу. Ти все ще хочеш мене? — прошепотіла вона, і цього разу він розсміявся.

— Чорт забирай, ми мало не потонули, тільки Бог знає, навіщо він урятував нас, передусім мене. І я прийшов з Африки до Голландії, до Нью-Йорка, а тепер сюди. Так, Меггі, я хочу тебе. Більше того, я найбільший дурень, який тільки жив на землі, я найбільший сучий син у цьому світі. Обіцяю тобі, я більше ніколи не залишу тебе. Звісно, я залишатиму тебе, але не так, як це відбулось у жовтні. Певне, мені треба було зазирнути в очі смерті, щоб зрозуміти, чого я хочу насправді. — Він опустився перед нею на одне коліно під дощем, і вона розсміялась. — А тепер ти підеш зі мною?

— Добре, добре. Але я повинна дати учням завдання. І ще мені треба перевірити зошити. Коли ти їдеш?

— Я

не іду, поки ти не погодишся їхати зі мною. Корабель ремонтуватиметься в Голландії не менше двох місяців, а то й три. Чи можу я поки лишитись у тебе? — спитав він, і вона посміхнулась йому. Він ніколи не був їй милішим. І вона була йому наймиліша — так само промокла під дощем, як і в день, коли він уперше побачив її. — Хочеш, я відвезу тебе до школи? — Вона посміхнулась і кивнула. — Як швидко ти можеш дати їм завдання? — спитав він, коли Меггі простягла йому ключі від машини.

Усе це було так чудово й так божевільно, як і його життя. Він обійшов півсвіту, щоб запропонувати їй поїхати з ним, мусив постояти на порозі смерті, щоб зробити це. Але якщо він прийшов до цього, то їй варто було йти.

— Я дам їм сьогодні завдання. Ти хочеш цього? — спитала вона, поки він заводив машину й виїздив на дорогу.

Обоє промокли до нитки, коли він завів машину та глянув на неї.

— Я сказав, що кохаю тебе?

— Не пригадую. Але я це й так зрозуміла. Якщо ти йшов цим шляхом, то, певне, так воно і є. І я кохаю тебе. А тепер вези мене до школи, я запізнююсь. Ти страшенно налякав мене. Я подумала, що на мене нападають.

— Я просто був такий щасливий, що побачив тебе.

Квінн посміхнувся їй, ведучи машину по Вальєхо. Меггі погодилась із ним, коли він говорив, що вони обоє пережили шторм. Це було диво. Диво повернуло його до неї. І вона нагадала йому, коли нахилилась, цілуючи, що саме буревій одного дня познайомив їх.

Квінн довіз її до школи, і Меггі помахала йому рукою, біжачи під дощем. Вона була дивом, яке ввійшло в його життя й принесло йому прощення. І кохання стало тим дивом, яке зцілило його.