Циклон

Гончар Олександр Терентійович

–  В тебе славна душа.

Крапчасте сонечко повзло по бур'янині, кволе, передосіннє. Пріся обережно взяла його на долоню, й вони удвох розглядали мовчки його мініатюрний червоний панцир. Ждали, доки сонечко доповзе на кінець пальця й злетить. В який воно бік полетить? А воно доповзло і завмерло. Мабуть, трудно було злетіти. А потім таки розкрило свій панцир і… знялось, полетіло на схід. Пріся й Шаміль переглянулись повеселіло, пересміхнулись між собою майже змовницьки.

–  А ви ж, - глянула на нього Пріся, - з якої республіки ви?

І безліч питань ще вчувалось за цим, вони в її погляді так і роїлись приязно… Які там гори у вас і які дерева? Якими словами тебе голубила

мама малим, в які забавки забавлявся? І що ти зазнав, коли був у боях? Хто сумує десь там за тобою? Мабуть, вважають, збезнадієні, що тебе вже нема, а ти ось тут, на галерах, і, мабуть, день-денно чогось таки ждеш, на щось сподіваєшся, бо звідки ж оця твердість у погляді, оце орлине, що є у тобі… Гімнастьорка розлазиться на плечах, ноги босі, позбивані, а коли йде, то така по-гірському спритна хода, така незалежна й гордовита постава… Не такою, видно, ти уявляв собі Україну, думав, що дівчата тут у вінках, на вулиці гопаки під гармошку, а тут неволя все затопила, безправство панує більше, ніж за кріпаччини… Самі будні тепер у нас, ні музики, ні пісень, і лише горя буруни - аж по обрії…

А коли знову стали до роботи і Шаміль поїхав з товаришами до глинищ, то навіть ця коротка розлука здалася йому нестерпуче довгою. Наче, доки повернеться, не стане її, розвіється, розтечеться, як видиво, і йому навіть страшно стало, що буде знову один. А коли повернувся і ще здалеку загледів серед жінок сумовиту постать в куцій спідничині, в білій хустці, якось по-вдовиному напущеній на чоло, коли побачив очі, що пливли йому назустріч довірливим відкритим теплом, відчув, як заяснів йому світ, потай засміялась душа.

Увечері Пріся ішла з ним поруч аж до барака, - полонених тепер уже перегнали в барак - присадкуватий сарай, нашвидку обкиданий рудою валькуватою глиною.

–  Ми вже просили Віхолу, щоб дозволив побілити, - сказала Пріся.
– Щоб вам по так сумно було… А в Грузії білять хати?

–  Грузин виноградом повиває оселю… Які там зараз грона поналивались… Мигдаль під вікном…

–  Дивним, мабуть, усе. вам здається в наших краях?

Дивно спершу було, це правда. І простори степів тополиних, і люди, і мова, з якої далеко не все розумів… Почував себе часом, як тоді, у безтямній атаці, коли, оглушений боєм, летів поміж товаришами вперед і, нічого не чуючи, німий серед німих, бачив тільки роздерті, перекривлені безмовним екранним криком роти, останню самовіддачу людей, зневагу до смерті… А зараз уже знов повертавсь до життя, у його обірвані зв'язки і потоки. І воно проймало тебе, крізь нужденність твою невольницьку розпізнало в тобі людину.

Пріся пішла, а Шаміль допізна сидів на порозі барака. На буро-туманних висотах заходу світились пелюстки хмар. Небо - повне ніжності, беззоряне ще. Двоє всього в ньому світил: молодик серпом - чистий, щойно народжений, і поблизу нього - одна на все небо - зірка, тиха, ласкава… А може, такий, як тиі зараз і не має права на щастя? Десь війна, кров, товариші… І ти ж іще мусиш бути там, тільки цим і живеш… Згадує Імеретію свою сонячну у вежах гір і отой крутосхил, де батько, мабуть, зараз в кутку подвір'я закопує глеки-амфори з молодим виноградним вином… Все те в недосяжності десь. А тут ця Пріся, цей приголомшливий дарунок неволі… Заборонне, недозволене щастя, як невчасно воно з'явилось!… Якою б радістю напоїти могло, а напуває гіркотою смутку. Згадай, ким ти був і ким ті є зараз… Встає ліс, начаєний перед боєм, висвистує тем- рявою нічний вітрюга, небо свистить своїми небесними соснами. І ви біля бойових машин, суворі, зібрані, наказу ждете наступати. Боги війни, загадкові для всіх катюшники. Саме переживав тоді радість одержання ордена - так і не наносивсь, не накрасувавсь…

Не думав, що доведеться носити тобі його підпільно, що з усього тільки він і зостанеться при тобі як пароль, як знак вірності і незламності, як позивний голос того жаданого буремного світу… Якою силою тоді володів! Блискавки реактивні тримав у руках. Залп! І здригнулося небо, і горить під чужими чобітьми земля, згоряє в панічному страху ворожа атака… Підскочите, вдарите - і мерщій на нову позицію, на інше якесь узлісся, і вже там ставите до бою свої “катюші”, нашвидку скидаєте з них брезенти. Невловні, грізні, кочуєте, літаєте по фронту, і до тільки вдарите, піхота шаленіє:

–  Братці, дайте ще!

В оточенні довелось самим підривати “катюші”, щоб не дісталися ворогові, власноручно спалив свою установку. Може, й себе треба було підірвати тоді? Надія - остання зброя солдата, вона тебе втримала, а для чого? Громами володів, а тепер? Хотів би постати перед Прісею таким, як тоді, з'явитись сюди в командирському блиску офіцеракатюшника, з'явитись з тією грозою, закутаною в брезент… Та ще ж, може, постанеш таким, тільки ж для того й живеш! Ще ламатимеш їхні оборони, прополюватимеш заміновані поля, ще на інших узліссях гудітимуть тобі верхами готичні собори сосен…

Визорилось небо, поля потонули в імлі, у синіх смерках. І здавалось Шамілеві, що віддалік ходить, блукає по пагорбу хтось. То зникне, то'знов, виринаючи з імли, ледь бовваніє, схоже на постать дівочу… Чи, може, й не здавалось? Може, й справді там, у маревних смерках вечірніх, чиєсь щастя тихо, нечутне ходило.

Глава XII

Сплив вересень, синій, як терен. Жовтень палає червоний, як глід.

Фуражирами на фермі працюють Шаміль та Колосовський - є така професія на світі. Вивозять сіно із плавнів.

Якщо бряжчить, торохтить, трахкотить на весь степ, то вже так і знають фермівські дівчата:

–  Скажений Шаміль за сіном поїхав!

Тримаючи напнуті віжки, навстоячки править у передку, дублені п'яти грають на клавішах дощок, настелених по дну гарби. Колосовський збоку сидить, вчепившись за Полудрабок.

–  Та не гони ж ти так! Пожалій россінантів!

–  Вони це люблять… І я люблю. Люблю, щоб бігло!…

Не бігло щоб, а неслось, розтрясалось, летіло - оце він любить. Щоб вся аж підскакувала порожняком, наче ось-ось розсиплеться, драбинчата, стоголоса його “катюша”…

А край ферми Пріся якраз виганяє на толоку свое запацьорене стадо, - вона тепер щетинястих вепрів отих пасе, що завжди голодні, забрьохані, худі, як хорти.

Чиста-чиста, наближаючись, білів хустина: навстріч гарбі Пріся виходить до шляху. Вщухає трахкотінпя, Шаяіль, вдоволений ефектом, з ходу зупипяє коней. Привітався з дівчиною, глянув на вепрів:

–  Де ж тут між ними Герінг?

Пріся з серйозним виглядом вказала паличкою па здоровенного старого кнура, що ростом виділявся з-поміж іпшпх землрийців.

–  Ото Герінг, а то он Гітлер, - і вказала ще на одного, хребіуватого, забрьоханого, и брудіші щетині.
– Дівчата просто ненавидять його: всі стіни попідривав, з ногами в корпто лізе.

–  Що ж, арієць, йому все дозволено, - зауважив Колосовський.

Книжка якась була в Прісі в руці. Часто бачать хлопці, як дівчина, пасучи своє стадо, іде повагом толокою, на ходу читає.

–  Що за книжка?
– запитав Богдан, але Пріся не відповіла.

Все дивилась своїми глибокими на Шаміля, що хвацько сидів на полудрабку, тримаючи віжки. А коли вже хлопцям треба було їхати, сказала зпачливо: