Черлені щити
Шрифт:
— Каріїиле, не чіпай дівчини! Облиш! Бо гріх тобі буде! На твоїх дітях віділлються сльози!
— Йди геть! Відчепися! — відмахнувся той вільною рукою.
— Карпиле!..
— Геть, кажу, шкарбане! — розлютувався чолов'яга і кулацюгою штурхонув старого в груди.
Живосил заточився і впав у сніг.
Ждан перескочив через замет, вихопив меча.
— Зупиніться, негідники! Облиште дівчину! І Карпило, і його помічник, молодий парубійко, випустили з рук Любаву, відсахнулися. Сите Карпилове обличчя побагровіло, очі від гніву та здивування полізли на лоба.
— Ти хто? Як смієш піднімати руку на княжого
Він аж задихався. Рука шарила біля боку, намацувала рукоять меча. Парубійко відступив до хвірточки.
Але тут на допомогу Жданові прибіг Самуїл.
— Чекай, тіуне, заспокойся! Не гарячкуй! Не вихоплюй меча!.. Пощо тягнеш дівчину, аки пес? Пощо вдарив старого? Чим він тобі завинив?
Карпило випростався. Був він невисокий, але дебелий, крутошиїй, мов бугай. Ноги розставив, голову нагнув — бликав спідлоба.
— Хто ви такі, що я маю перед вами одвіт держати? Таті з широкого гляху! Розбійники! Та я накажу вас у яму кинути! В колодки забити! В залізні пута закувати! Я потягну вас до князя на суд або сам… ось цими руками… Хто ви такі?
Самуїл підступив ближче, витягнув з-за пазухи тугий пергаментний сувій з восковою князівською печаткою, що скріплювала тонкий зелений шнурок, і тицьнув Карпилові під ніс.
— Дивися, тіуне! Пізнаєш печатку князя Володимира? Той ошелешено закліпав очима. А Самуїл вів далі:
— Упізнав… От і добре!.. А тепер слухай: ти не зачепиш цих людей — ні діда Живосила, ні Любави — і пальцем! Ні сьогодні, ні завтра, ні будь-коли!
Карпило ще не знав, хто перед ним, але розумів, що сперечатися небезпечно, — у незнайомців листи з князівською печаткою! Таких краще не чіпати. Він винувато здвигнув плечима, пробелькотів:
— Зрозумів… Звичайно, зрозумів… Я хіба що? Хотів зла цьому старому та дівчині? Я ж — якнайкраще!.. По справедливості… По руській правді…
— По руській правді! — передражнив його Самуїл. — Де ж тут правда? І не пахне нею! Князь Ярослав, коли давав нам руську правду, то думав, що ми житимемо по правді серця, по совісті, а ти… А тепер іди і запам'ятай, що ми тут тобі сказали: ти Живосила і Любаву й пальцем не зачепиш! А борг свій я тобі, як тільки наступного разу завітаю до Глібова, сплачу. Мене звати Самуїлом…
Тіун глипнув спідлоба, глибше натягнув шапку і мовчки почвалав з двору. Пахолок поколивав за ним.
Дід Живосил просльозився.
— Спаси вас бог, добрі люди! Порятували нас із Любавою! Карпило — не людина, а звір, згноїв би мене в ямі, а Любаву… Страшно подумати, що було б з нею, коли б потрапила до рук того татя! Хай бережуть вас боги!
А Любава стояла збоку, злякана, зблідла, і своїми великими, темними як ніч, заплаканими очима вдячно дивилася на Ждана, і її пухкі тремтячі губенята тихо промовляли тільки одне слово:
— Жданку… Жданку…
3
Того ж дня, перед вечором, Самуїл і Ждан через Лядські ворота в'їхали в Київ. Місто лежало в білих снігах, а над ним пливли голосні звуки дзвонів — дзвонили до вечерні.
По одній з вулиць, що вели на Гору, вони піднялися до собору святої Софії, поминули храми Ірини та Георгія і завернули у бічну вуличку, що закінчилася тупиком. Зупинилися перед міцними ворітьми з дашком. Не злазячи з коня, Самуїл загрюкав у них списом. Ворота відчинились.
— Ти тут живеш, дядьку
13
Гонт — тонкі дощечки.
— Ні, тут живе мій вуй, боярин Славута, а я, дякуючи йому, по сусідству, поряд… Бачиш, хлопче, нам якнайскоріше треба зустрітися з князем Святославом, а боярин Славута буває у нього майже кожного дня. Нам же з тобою не так просто потрапити в князівські хороми… Зрозумів?
— Зрозумів… То ти, виходить, он з яких багачів, дядьку Самуїле! Сам купець, вуй — боярин… Кожного дня буває у князя!.. А ти ж такий простий — ну, як я, приміром…
— Е-е, хлопче, випаде зручна хвилина — розповім, з якого я роду, а зараз ніколи…
Грюкнули засуви — ворота розчинилися. їм назустріч підвівся молоденький служник.
— Дядько Самуїл? Ох, невчасно — боярин саме збирається до князя. Там сьогодні, кажуть, пир…
— З чого б то?
— Княгині Марії Васильківни іменини…
Служник провів їх до хоромів.
У великій світлиці пахло воском — на столі горіла свічка. Ліворуч від столу — полиці з книжками та згортками пергаменту. Вся права стіна завішана зброєю. Чого тут тільки не було! Мечі руські і шаблі половецькі, луки прості й клеєні, луки-самостріли й тули зі стрілами, бойові сокири, списи-копія й списи-сулиці, кольчуги і лати, шоломи і поножі… Жданові очі розбіглися, і він не відразу помітив господаря цієї кімнати, що стояв у напівтемному кутку і невеликою кістяною гребінкою розчісував сиву бороду.
Та ось він поклав гребінку на стіл і, широко розкинувши руки, вийшов наперед.
— Самуїле! От не чекав! Ти ж сказав, що вирушаєш до Путивля! І раптом — тут… — Він обняв Самуїла, тричі поцілував. Потім повернувся до Ждана: — Де ж ти роздобув собі такого супутника? Гарний парубок! Гридень? Чий?
Самуїл коротко розповів про все, що йому і Жданові довелося пережити за останній час. Показав листи князя переяславського.
Боярин Славута слухав, не перепитуючи і не перебиваючи. Був він вищий за Самуїла і трохи схожий на нього. Такий же високий крутий лоб, над яким безладно кучерявилося густе, покроплене сивиною волосся, прямий, з невеличкою горбинкою ніс та різко окреслений рот. Але разом з тим і відрізнявся від нього. Передусім — очима. У боярина вони були якісь незвичайні, в них і дивитися було страшно: здавалося, бачать тебе наскрізь. Сині, з голубизною, не великі, але й не малі, проникливі, розумні, вони ясніли, як щойно розквітлі блавати [14] , і, хоча все в цій людині було незвичайне, привертали увагу передусім вони. А потім уже — гордо посаджена на міцні плечі голова, закучерявлене сиве волосся і така ж кучеряво-сива борода, а також міцні руки, від потиску яких Ждан аж скривився. "Нічого собі старий!" — подумав юнак, намагаючись визначити вік боярина: п'ятдесят йому чи шістдесят?
14
Блават — волошка, а також шовкова тканина блакитного кольору.