Черлені щити
Шрифт:
З-під кожушини вилізла дівчина, накинула на плечі опанчицю, вступила в чоботи, вийшла на світло.
— Добрий вечір, добрі люди!
— Здоровенька була, дівонько, — відповів і за себе, і за свого молодого супутника Самуїл. — Не дали тобі поспати?
— А я ще не спала, — відповіла Любава. — Сідайте до столу, а я хутко… Правда, не ждали ми нікого, та вже чим багаті, тим і раді… Борщ є!
Вона усміхнулася і раптом зустрілася поглядом зі Ждановими очима. Видно не сподівалася, що один з гостей — парубок, бо зніяковіла, швидко опустила вії і кинулась до печі. Та цієї короткої
Дівчина справді була гарна. Чим — хлопець і сам не міг сказати, бо не мав часу роздивитися, а зараз вона нагнулася до печі і рогачем дістає закопчений горщик з борщем, — видно тільки струнку постать та густу чорну косу.
Та ще запам'яталося: з-під брів на нього глянули такі несподівано теплі, темно-імлисті з поволокою очі — мов літнє зоряне небо!
Любава!
Тим часом дівчина у велику череп'яну миску насипала борщу, на рушник накраяла хліба, начистила цибулі і часнику — поставила на стіл. Перед образами засвітила свічку — в хатині відразу стало світліше.
— Прошу до вечері!
Самуїл розв'язав сакви, дістав шматок сала та кільце ковбаси. Порізав захалявним ножем.
Дідусь Живосил зацмокав язиком:
— Ай-ай-ай, от не ждали таких гостей! Яка багата вечеря! Гріх відмовлятися! Любаво, сідай! — він підморгнув Самуїлові і присунув до столу ослона.
Любава сідати не поспішала. Самуїл легенько взяв її за лікоть.
— Не відмовляйся, голубонько, сідай. Дядько Самуїл та Жданко — не вовки, не кусаються… Правда, за молодого ручатися не можна — ще й гризне, чого доброго! Та ти не бійся, може, це твій суджений? Га?
Дівчина засоромилася і сіла на протилежному від Ждана боці. Крадькома глянула на хлопця, ї знову їхні погляди зустрілися. На цей раз надовше.
Любава була зовсім молода — шістнадцяти, від сили сімнадцяти літ. Невеличка, міцна, темноока, з розпущеною густою косою і виразними темними бровами, вона скидалася на ластівку або на чисте звірятко, що сполохано визирає з-за зеленого листу дерева. Ждан подумав:
"Боже, яке диво зросло в цій маленькій убогій хатині! І як добре, що воно не потрапило в полон до степовиків, де швидко линяє дівоча краса!"
А Любава тим часом думала про те, що доля несправедливо повелася з нею. Ось зустріла вона гарного хлопця, князівського гридня, судячи по одягу та зброї. Та що з того! Кому потрібна вона, внучка смерда [11] ? Ждан завтра вранці встане, осідлає коня — тільки сніг вихором здійметься за ним! Хіба повернеться він коли-небудь до цієї убогої хатини, де з кожного кутка виглядають злидні? Хіба потрібна йому холопка, в якої ні поля, ні лісу, ні коня, ні корови, а лише руки, щоб працювати на тіуна, боярина чи князя?
11
Смерд — селянин.
А Ждан вродливий, такий у нього лагідний, добрий погляд! Боже, чому ти такий несправедливий до мене!
Любава опустила очі і взялася за ложку. Вона була голодна, але не насмілювалася простягнути руку, щоб узяти шматочок сала чи ковбаси. Їла черствий
Спостережливий Самуїл хмикнув у бороду.
— Е-е, голубонько, так не годиться! Дала нам гаряченького та сама і їси, а нам залишаєш сало та ковбасу, що, як і ми, закоцюбли на морозі! Так не піде! Берися за ковбасу, а ми погріємося біля борщу!
Всі засміялися, і за столом відразу установився дух доброзичливості і невимушеності, що зближує незнайомих людей, робить їх щирими, відвертими і приязними. За їжею та розмовами швидко плинув час, Самуїл і Ждан дізналися, що дід Живосил усе життя шевцював, бо не мав своєї землі, шив непогані чоботи та жіночі черевики. Та з літами втрачалася гострота зору, бо ж працював при лучині, а відтак втрачалися і заробітки. Йому перестали замовляти нове взуття, лише найближчі сусіди, по старій пам'яті, приносили який-небудь шкарбан, щоб залатав дірку чи підбив підметку. А хіба це заробітки?.. Коли б були живі син з невісткою, то якось би викручувались, але ж налетіли половці — сина вбили, невістку забрали… Як тут викрутишся? А треба ж і прогодуватися, і вдягтися, і внучці коралі та підвіски купити, бо вже ж ген яка дівка вибехкалася!.. А ще ж треба і князівське сплатити, і десятину на церкву дати, і бояринові, і посаднику, і тіунові… А де взяти?
— Нелегке життя, — погодився Самуїл.
Розмова затяглася допізна. Лише коли заспівали перші півні, лягли спати: чоловіки на полу, Любава — на печі.
Прокинувся Ждан від приглушеної розмови в сінях. Почав прислухатися. Чийсь грубий голос сердито бубонів:
— Мені набридло ждати, Живосиле! Або віддаси борг нині, або хай дівка відробить!
— Будь людиною, Карпиле! — перечив Живосил. — Віддам! Усе віддам! А тим часом бери те, що маю…
Незнайомий Карпило, видно, розгнівався ще більше, бо голос його загримів:
— Що ти мені тичеш, старий шкарбане, цю нещасну ногату [12] ? Так ти й до смерті не сплатиш боргу!.. Хай онука відробить… Скільки ж їй сидіти у тебе на шиї? Вона харчі матиме, а ти боргу позбудешся…
— Не буде цього, Карпиле! Не пущу внучки!
— А я й питати не буду! Потягну силоміць — і край! З сіней донеслося глухе борюкання, щось з гуркотом упало, потім пролунав дівочий скрик:
— Ой, дідусю!..
Ждан схопився з постелі.
12
Ногата — дрібна грошова одиниця в Київської Русі.
— Дядьку Самуїле, вставай! Нещастя з Любавою!
Взувши чоботи, зірвав з кілочка меча і, як був, — роздягнений, простоволосий, — кинувся з хати.
Сінешні двері розчинені настіж. У сінях — нікого. Голоси лунали аж біля воріт. Ждан прожогом вискочив надвір. Ранок видався тихий, сонячний. Буря вляглася, і тільки високі кучугури пухкого снігу свідчили, що недавно тут бушувала снігова завія.
Біля воріт вовтузилося четверо. Двоє одягнутих у баранячі кожухи чоловіків тягнули за руки Любаву, яка щосили упиралася ногами в замет, а дід Живосил термосив одного з них за рукав і охриплим голосом благав: