Черлені щити
Шрифт:
— Кажи, княже. Я зі своїм молодим другом Жданом готовий служити тобі вірою і правдою. Що ми маємо зробити?
— Ти вже чув, що я хочу відомстити Кончакові за напади і за знесення Посулля. Та одного бажання замало. Щоб похід завершився успішно, треба схилити до нього не тільки князя Рюрика, а й князя Святослава, Ярослава Чернігівського, Ігоря Сіверського та його братію…
— Як же це зробити?
— Ти повертаєшся в Київ?
— Так.
— От і гаразд — одвезеш мої листи до князів Рюрика та Святослава… А вони вже знатимуть, як підняти інших князів.
—
— Але це діло спішне…
— Ми виїдемо завтра вранці і гнатимемо щодуху.
2
Завірюха почалася опівдні. Спочатку подув сильний вітер, повалив густий лапатий сніг, що заліплював обличчя й очі, забивався в рукава й за пазуху, застилав непроглядною пеленою і небо, і весь білий світ.
Ні Самуїл, ні Ждан не відчули в серці тривоги. Хіба їм уперше зустрічати хурделицю у степу чи в лісі? Коні якимось лише їм притаманним чуттям знаходили під копитами тверду наїжджену дорогу.
Та згодом завихріло так, що не стало видно кінських голів. Здавалося, всі сили — земні й небесні — ополчилися проти них, перетнули шлях. Що робити? Їхати вперед? А якщо зіб'ються з дороги?.. Зупинитися в якійсь балці і переждати негоду? Та хто знає, скільки вона триватиме — день, два?..
Коні важко брьохалися по глибокому снігу. Вітер завивав, шаленів, бив у груди, продимав наскрізь кожуха, сік в обличчя, мов приском, і, регочучи, мчав понад мертвою пустелею на схід до половецького степу.
Так їхали ще з годину, аж поки коні не зупинилися зовсім. Подорожні насипали їм із саквів у торбини вівса — погодували, узяли в руки поводи і рушили вперед.
Почало сутеніти. Наступив вечір.
Уже давно мав бути Глібів, а його все не було і не було. Невже проминули? А вітрюган не вщухав, і хурделиця, здавалося, заповзялася замести снігом усю землю.
І коні, і люди вибилися із сил.
— Спочинемо хоч трохи, — сказав Самуїл, зупиняючись. — Клади коня спиною до вітру! А сам лягай за ним!
Лягли.
Відразу ж виріс замет. Стало затишніше. Сніговій і далі котив, завивав над полями, але вже не сік обличчя, не забивався в рукава, за комір, не замерзав у бровах та в бороді крижаним панциром.
Ждан зігнувся, притулився спиною до теплого кінського черева, натягнув глибше шапку на голову і заплющив очі. Подрімати? Ні, сон не йшов, зате думки роєм завихрилися в голові.
Ще й місяця не минуло, як з далекого половецького кочовища виїхали вони з батьком ось такого буремного вечора і попростували на захід, на рідну землю. А як багато змінилося в його житті! Доля круто повернула життєвий шлях. Чи то ж на краще, чи на гірше? Хто те відає? Поки що — на краще. Він здружився з розумним і добрим дядьком Самуїлом, що, може, до покупців і проявляє хитрість, бо ж кажуть: не обманеш — не продаси, але до нього ставиться, як до рідного. Остаточно визволився з неволі половецької. Познайомився з князем переяславським і одержав від нього за добру вістку і вірну службу коня, одяг і зброю, а це — ціле багатство! Чого ще треба?
Він незчувся, як задрімав. Прокинувся від того,
— Вставай, хлопче! Вставай! Бо й задубіємо тута! почувся Самуїлів голос. — Підемо далі!
Ждан підвівся. Було вже зовсім темно.
— Куди ж іти?
— Бери коня за повід і не відставай від мене!
Та не зробили й сотні кроків, як почули собачий гавкіт. Отже, попереду село чи город, там — порятунок, для них — тепла хата, для коней — затишна стайня та оберемок сіна. Вперед! Швидше туди!
Хатина виринула з пітьми раптово — визирнула очеретяними стріхами з-під снігу, як гриб з-під листу. Крізь малесеньке віконце, затягнуте висушеним бичачим пузирем, мерехтіло жовтаве світло.
Самуїл загрюкав списом у двері.
— Господарю, відчини!
Двері відхилилися — почувся старечий голос:
— Хто тут? Кого бог послав?
— Подорожні, отче! Пускай до хати — замерзаємо!
— Та хто ж ви такі?
— Гінці від князя переяславського до князів київських.
— То ви б їхали в городище — до тіуна [9] .
— А що це за городище?
— Та Глібів же!
— Глібів! Далеко?
— Та ні — всього поприще [10] … А це — посад…
— Отче, бога бійся! Нам уже несила два кроки ступити, а ти кажеш — поприще! Ні, заночуємо в тебе! — і Самуїл рішуче відсторонив старого з порога. — Хлів у тебе є?
— Та є.
— То постав туди: наших коней та сінця їм дай!
9
Тіун — управитель в маєтку князя або боярина.
10
Поприще — давня міра довжини, дорівнювала в різні часи від 120 до 240 метрів.
Старий накинув на плечі кожушину, і вони гуртом напоїли коней, ровсідлали і заклали їм сіна. А попоравшись, зайшли до хижки.
Хатина була невеличка. Зліва від дверей — піч, під образами — стіл, за піччю — широкий піл для спання. Там, накрившись кожушиною, хтось лежав. Попід стінами — лави. У челюстях печі горить лучина, освітлює невеликий шевськжй столик з різним шевським причандаллям — дерев'яними колодками та цвяшками, дратвою, смолою, ножем, молотком… Там же, на столику, стояла пара старих чобіт — один чобіт полагоджений, а другий ще на копилі. На жердині, під стелею, висіла немудра смердівська одяганка.
Подорожні примостили сідла і сакви на лаві, біля дверей, почали роздягатися. Повітря сколихнулося — по хаті від лучини пішли мерехтливі тіні.
— Як же тебе звати, діду? — спитав Самуїл.
— Піп охрестив Іваном, а люди прозвали Живосилом… Тож і ви звіть Живосилом.
— То, може, діду Живосиле, пригостите нас чимось гаряченьким? З морозу — ой, як хочеться!
— А чого ж? Це можна! Добрим людям ми завжди раді, — відповів дід Живосил і заглянув за піч: — Любаво, Любаво! Вставай! Бог послав нам гостей — готуй вечеряти!