Частина друга

Меньшов Олександр

В якусь мить мен раптом стало ясно, що навколо нкого нема. Нападники вбит, хтось втк, я ж начебто неушкоджений... майже... Хоча порзи та синц не варто враховувати. Головне, що руки-ноги цл, та голова не вдпала.

Це все?
– здивувалась свдомсть. Невже вони вс настльки непрофесйн бйц?

раптом десь праворуч щось глухо бухнуло. В голов тут же закрутилися думки про Стояну, Бернара, Першосвта. Що з ними? Невже ще б'ються?

Я стрмголов понсся на звук. Крокв десь зо сто я вискочив прямо на галявину, до схованки.

Тут стояло четверо чоловкв. Один з них - дуже високий чорнявий бородань - зиркнув на мене своми зеленуватими оченятами та роздратовано крикнув:

– Чво ждйот, лодир?

Мене вдразу атакувало дво. Та легксть, з якою я увгнав першому в живт свй фальшон, а другому знс перерзав горлянку, антрохи не злякала бороданя. Мен здалося, що вн навть зрадв мой появ.

– Дедята?
– спитав я його.

– Он самий!
– розтягнувся у посмшц чолов'яга.
– А ти, вжу, прбйо за мной, а?
– вн забрав у свого пдручного спис та зробив широкий крок назустрч.
– Какая у тбя знакомая морда, - вишкрився Дедята.
– Ти случайно н бил на Ельджун?

– Можливо, - прохрипв я, займаючи стйку.

– Угу... угу... Вдал я одново в порту Такалк... Уж очнь на тбя похож.

Я завмер. Оце так новина! Невже я все-таки дйсно бував в тому бандитському кубл?

– що ж вн там робив?
– спитав я, натякаючи на ту "знайому пику з Такалка".

– Пл, орал... в дуду грал...

Дедята несподвано зробив пробний випад, я тут же забув про сво роздуми, зосередившись на захист.

– Ти чво напал на мох людей?
– зщулився Дедята, вдступивши назад. Вн обережно, наче та довгонога чапля, почав йти навколо мене, ощирившись списом. Очевидно буде шукати слабк мсця в мому захист.

– У мене до тебе не менше питань, - парирував я.
– Може для початку просто поговоримо?

– Ага!
– кривлявся Дедята.
– Ну начнай првим брхать.

– Чому вдразу брехати?
– я обережно витягнув знак Розшукового приказу та показав його Дедят.
– Послали тебе знайти... Живим чи мертвим до столиц привести.

– Ух ти! кто послал?

– Жуга сав.

– Ето ж д я му дороу пршол?

– Та чудити почав. Ось лсовикв пдбурюш... зброю тамно в Свтолсся тягнеш...

Дедята завмер. Здаться я спритно його пдчепив. Потискав, як то кажуть, за яйця.

– Ах ти ж Нхазова залупа!
– Гнильський напружився та втупився мен прямо в оч.
– От ви собак прказни... Всйо винюхать норовт...

– Так що? Пдеш сам? Чи волоком тягнути?

Тут з кущв вийшов кульгаючий Першосвт. Помтивши його, пдручний Гнильського ринувся на хлопця. Не став зволкати Дедята. Вн дуже швидко мене атакував, я ледь встиг вдбитися та вдступити назад, щоб зберегти безпечну вдстань.

Що не кажи, а списом Дедята орудував майстерно. Я ж вже трохи втомився мо рухи вд цього уповльнились. Якщо Гнильський почне активно атакувати, можу не впоратися.

Першосвт з бандитом вдступили

кудись за дерева. Я чув лише як дзвенить сталь хнх клинкв. Сподваюсь, хлопчина впораться без мене...

знову атака. Стрмка, напориста. Я застиг на мсц, н кроку назад, чим здивував Дедяту. Тепер вн трохи вдступив... А я рушив вперед.

Удар... ще удар... обманний фнт... Дедята раптом оступився та впустив зброю. Я аж завмер, дивлячись як спис пада на траву...

тут стрибок вперед та удар ножем... лвою... несподвано... прямо мен в бк...

– Ох ти ж.., - захрипв я, роблячи крок назад. Пдловив мене, Нхазв сину! От псяче хутро!

Дедята тут же вдскочив назад та довльно посмхнувся, граючись свом ножем. Ми стояли один навпроти одного: я притискаючи руку з саксом до пораненого боку, а Гнильський - облизуючи губи та стрляючи оченятками по мой фгур.

Я подивився на поранення. хоч акетон трохи стримав удар, проте крзь порз в ткан проступило чимало кров. Сподваюсь цей Гнильський нчого важливого не зачепив.

– Н ожидал?
– хрипко запитав вн.
– У мня щйо мноа фокусов мца. Показать?

Я майже фзично вдчував, як швидко починали слабнути мо м'язи. Стош, наче п'яний. В голов трохи гуде, картинка перед очима пливе.

Пропустив удар... Як же я так? Що трапилося? Невже вдача вдвернулась?

Я виставив меч, зайняв позицю. Нумо, спробуй тепер атакувати, падлюко.

Дедята атакував... знову якось рзко, неочкувано. Точно пам'ятаю, як у мене спочатку обпекло пд ключицею... потм шкрябнуло по ребрах... Я чомусь навть не встиг блокувати той проклятий нж... Його лезо наостанок рзонуло по кист...

Все тривало менше трьох секунд. Дедята, хоч що кажи, був досить спритним, навть не дивлячись на те, що з збро мав тльки нж. Вн вдскочив назад та знову гадко усмхнувся. це мене вивело з себе.

Ми зчепились втрет. Чтко пам'ятаю оч Гнильського... вони були близько-близько... ще блищали вд задоволення... А потм той блиск змнився на нерозумння.

– В мене також фокусв вистача, - прошипв я йому. - Не очкував? Знайомся, це сакс...

В куточку губ Дедяти з'явилась ледь помтна цвка крови. Вн опустив оч додолу, дивлячись на мою лвицю, що стискала меч, який на чверть увйшов йому пд дих.

– А цеее.., - почав було Дедята, але не закнчив ми з ним повалилися на землю... поряд один з одним...

Все паморочилося... картинка перед очима закрутилася... зблякла... Мен було дуже важко дихати... Я глянув на сво тло... на рукв'я ножа, що стирчало в боку...

Псяче хутро! Дстав-таки наостанок!
– мене кинуло в жар.

– Боре! Боре!
– голос Першосвта пробивався крзь якусь тьмяну пелену.

Я хотв щось вдповсти, але язик наче зник. Та й голос також. Навть не знаю як мен вдалося винирнути з того синюватого туману, який щльно окутав розум.

– Боре!
– голос Першосвта став бльш чткшим.