Царівна
Шрифт:
Вона увійшла до салону, а панна Марія повернула з Орядином. Спрятавши незамітно посудину зі стола, віддалилася з кімнати, і ми остались самі.
Я стояла коло столу і переглядала якісь свіжі часописи, що панна Марія склала для мене, а він стояв також тут і лагодив сигарету для старенької дами. В сусіднім салоні грала Зоня. Нині не могла я музики слухати, як звичайно. В мені самій хвилювало так чудно, чудно. чи сумно, я вже не знаю. «От, яка стріча наша!» — думала я раз по раз, а часопис так і дрижав в руках від зворушення моєї душі.
— А я й не
— Мені й на думку не приходить надіятися чогось подібного, т. є. гратуляцій. Не думаю взагалі над подібними речами.
— І від мене?
— І від вас, і від інших. Через те не зміниться нічого для мене.
— Так ви хочете зміни? В чім же, напр.? — І він звернув свої великі блискучі очі цікаво на мене, мов хотів мене до дна душі розслідити.
62
Що стосується (франц.).
Я відповіла йому спокійним, повним поглядом. Що він хотів в мені збагнути, коли вже знав так докладно, що я буденна людина? Опісля сказала я:
— Зміни в тім, щоб могла розпоряджати своєю особою чи там своїм я так, як сама хочу.
— Хіба ж так не є?
— Бачите, що ні.
— Виходить, що ви не чуєтеся вповні щасливою, чи властиво вдоволеною?
— Ні, але прошу (і я всміхнулася), не жалуйте мене для того!
— Ага, ви боїтеся того співчуття!
— Вашого не менше, як і других. Ненавиджу те чуття!
Він усміхнувся весело.
— Не знаю, чи всі згодилися б з такою вашою думкою.
— Нехай кождий думає і відчуває, як собі хоче. Я одна не зношу співчуття. Я переконалася, що через те дух дрібніє. Подумайте лише, чути вічний плач і жалі над собою, гу! Немов каліка без рук і ніг або без очей!. І це має бути якимсь доказом «любові ближнього»?
Він засміявся, а я з ним, однак насилу.
— Так ви волите боротьбу і само терпіння?
— В дечім волю. Впрочім, я люблю боротьбу (і я дивилася на його повним, спокійним поглядом), але таку, з котрої чоловік виходить сильнішим і чистішим. Таку боротьбу люблю!
— Так боріться!
— Задумую.
— Тепер сама найліпша пора.
— Ви іронізуєте.
— Я? О, зовсім ні; і я боровся!
— Як боролися?
— А так, щоб добитися до цілі.
— І що ж?
— Утомився.
— Втомилися, і чи назавсігди?
Він здвигнув плечима.
— Ви можете мимо того добитися свого, значить: у вас не може ніхто відбити позитивної цілі, — сказала я, — тому що добитись до неї залежить від вас самих, але я? Подумайте собі, яке життя передо мною! Яка ціль у мене!
— Так придумайте собі яку-небудь.
— Чи це можна?
— Можна.
— Що ж ви придумали би на моїм місці?
— Я придумав би перше. і то найперше розручитися.
— О, це неможливо, це зовсім неможливо, пане Орядин! — відповіла я скоро, сполохана
— Виддте? Ви вже аж налякалися! — сказав він з легким відтінком глуму в голосі. — А однак це, на мою думку, повинна би в вас бути перша ціль, коли пересвідчилися, що ви не. незадоволені.
— З того. розумієте мене?. з того нема в мене виходу! — відповіла я тихо. — Але скажіть щось інше, щось, що не було би злучене з тим!
Він знов здвигнув плечима.
— Далі я не знаю. Хіба казав би ще «бути щасливим», але це також злучене з тим, що ви боїтеся нарушити!
— Що я боюся нарушити! — прошептала я ледве чутно за ним, немов завмираючий відгомін його голосу. — А крім того, нема вже нічого, пане Орядин?
— Та що ж би? Чогось неприродного не можемо здобувати нашими людськими мізерними силами і нашим чуттям: ми ж люди!
— Так, ми люди! — сказала я і хотіла додати: «А мені все здавалося давно, що я буду дуже, дуже щасливою!», але не сказала цих слів, задавила їх.
Він стояв он там недалеко від мене, мовби не той сам, що звав мене колись своєю царівною, русалкою прегарною, мовби не упивався ніколи моїм видом, не цілував ніколи ані одного пальця моєї руки, і що все те викохала лише моя уява, а йому щось подібне ані на думку не приходило; здавався якимсь таким перенятим самим сухим, чистим розумом, настроєним більше до глуму, ніж до зрозуміння якої-небудь душі, що я боялася послідні слова вимовити. Впрочім — пощо? Щоби пожалів? Ні! І я відвернулася гордо від його.
В сусіднім салоні кінчила Зоня гарний твір Шумана різкими, короткими акордами. Я звернулася до неї туди, щоби подякувати їй за гру, котрої нині майже не слухала, і щоби вже попрощатися. Вже перейшла «огневу пробу», котрої так боялася, перед котрою, йдучи сюди, аж дзвонила зубами. Тепер успокоїлася аж до холоду і хотіла йти геть.
Він і собі вийшов з кімнати.
Попрощавшися з усіма, вийшла я, а на подвір'ї стрінула його знову; чекав на мене.
— Хочу провести вас додому, — сказав, запинаючи старанно своє пальто аж під шию, — щоб не замерзли. Цього би вам Лорден ніколи не простив. А рrороs [63] того, — додав опісля побіжно, — чи ви дійсно хочете за його йти?
63
3 головою (нім.).
— Не «хочу», тільки мушу.
— І що ж це значить: «мушу»?
Я відповіла йому щось про «обставини, зависимість, сирітство» і т. п.
— Е, що там! — відповів. — Коли вже мусите йти з дому, то віддайтесь хоч за такого чоловіка, котрого могли би шанувати і котрий подав би вам інший бит, значить, щоб хоч стояли собі матеріально пишно, а так. що він за один? От незначний, здивачілий старий пергамент, де вже він вам пара! — І засміявся до власних слів.