Царівна

Кобылянская Ольга Юлиановна

— Чи можна оставатись однаковим? — спитала я, мов засоромлена його доганою, хоч не просто на мене виміреною.

— В головних зарисах — можна.

— В мене не було життя з подіями, — сказала я.

— Ах, у те я не вірю, — відповів він із якоюсь нетерпеливістю.

— В буденнім смислі слова, пане Орядин.

— Але ж ви мусили щось переживати, якісь події або щось подібне. Бачите, я не вірю в так зване життя «без подій», особливо коли наслідки доказують що інше!

— Отже, і ви не вірите? — відповіла я з мимовільним відтінком гіркості. — Знаєте,

мені саме тепер приходить одна цитата з Лессінга на думку: «Вони не находять у жодній трагедії подій, хіба там, де поклонник дівчини паде їй в ноги і т. п. їм те ніколи не хоче подобатися, що всяка душевна боротьба, всякі наслідки різних думок, котрі себе посполу осувають — це також акція; мабуть, тому, що вони думають і відчувають замеханічно і при тім не можуть замінити ніякої акції. З такими людьми поважно сперечатися просто нема потреби і шкода заходу.» [66] Вірите тепер?

66

— Лессінга. (Прим. О. Кобилянської).

— Ах, у те вірив я завсігди! — відповів він живо. — Я лиш спеціально у вас думав найти щось інше. Врешті я вам перебив; мені здається, що ви хотіли щось сказати.

— Хотіла! — говорила я дальше. — В мене не було життя з «подіями». Я лиш читала, думала, а опісля заручилася. Однак тепер, тепер, коли я те вчинила, будиться бог знає що в мені, перемагає мене. Я відчуваю то так, як відчувається приплив хвиль, що мають у слідуючій хвилі збитися над головою. Я давлюся тим припливом!

— Ви потребуєте багато сонячного блиску і барв!

— Ах, і простору, Орядин, чи так званої свободи. Інакше обтовчуся об усі ті буденні чесноти!

— В тім я вас розумію, — відповів він, — однак у тім ні, що ви заручилися!

Я усміхнулася роздразнюючим усміхом.

— Чому й мені не бути судженою? Це прецінь також щось, що годиться «з життям внішним», щось людське. Це удосконалює жінку.

— Але без любові?!

— Не впадайте в романтизм, пане Орядин! Любити і віддаватися — це щось зовсім відмінне; смішно, що зводять завсігди одно з другим до купи. Напр., і ви, що звете антипатію і симпатію дурницями!

— Зводять докупи, кажете, Наталко. Мовби вперед не любилися і аж потім побиралися.

— Мовби не любилися ніколи, пане Орядин, а проте женилися! Врешті, — додала я по короткій задумі, — не знаю, чи любов конечна до супружества, значить те чувство, що, напр., я уважаю любов'ю. Воно щось інше від прив'язання.

— Так, на вашу думку, що таке любов?

— Ну, на мою думку, це прегарне ніжне миготіння, котре існує в цілій своїй повноті доти, доки його не заявиться словом. Опісля воно блідніє і никне. Властивий характер того чувства — це якась «метеликуватість» або той блиск сонця, що не є всюди, та й годі його здержати, що миготить крізь усі нерви в деяких хвилях, у пишних, прегарних хвилях, Орядин, а опісля зникне, і чоловік пригадує її собі, мов запах якого цвіту. Чи можна те ставити нарівні з тим неповоротним, пересиченим

чувством, що зветься в першім-ліпшім супружестві також любов'ю? Скажіть самі! Але ні; лучче я скажу сама один доказ. Моя тітка запевняла мене дуже часто, що не знала ніколи, що це таке «любов», і я вірю їй, що вона не любила ніколи; попросту в неї нерви загрубі до такої тонкої гри — а проте вона живе з вуйком дуже добре! Що це таке?. Чи це любов така, як я кажу, чи прив'язання? Чи не виходить тут на моє?

— Ви починили в останніх двох роках дуже глибокі психологічні студії, — відповів він із легкою іронією. — Це, мабуть, і вигладило нерівність між вами і професором Лорденом!

— Це не вигладило нерівностей між мною і Лорденом. Тут стоїть світ мовчки.

— Щоби світ не стояв мовчки, залежить від вас! — відповів він.

— Від мене?. Так, це правда, воно залежить дійсно і від мене; це є власне те, чим я хвилями мучуся і «давлюся», але через те я, може, також переконуюся у своїй силі!.

— Я вас не розумію!

— Зрозумієте колись! Врешті, прошу вас дуже, не згадуйте мені його. Тоді ні, коли думаю собі щось цілком, цілком іншого. Не гнівайтесь, але не робіть цього ніколи!

Я просила його живими, майже переляканими очима, а він, усміхнувшись іронічно, глянув на мене.

— Це не згоджується з тим, що ви казали колись тут; а іменно, що любите боротьбу! — сказав.

— Я люблю боротьбу; люблю, люблю! Ви мене не знаєте!

— Може, й дійсно не знаю. — І він схилив знов голову в долоні і задумався також над бог знає чим.

Я була зворушена, роздразнена. Була би плакала, але не з жалю. З нетерпеливості. І він мене гнівав. З кождого його слова визирав завсігди якийсь «хосен», щось «розумне», якась «користь». Це мене болить.

— Над чим ви думаєте, Орядин?. — звернулась я вкінці до його, щоб не сидіти мовчки.

— О, мої думки неінтересні! — відповів він. — Я звичайна натура, а ті справляються скоро з собою. Я йду завсігди найкоротшою дорогою, то й гадки мої буденні.

Це мало мене вколоти (воно й укололо), а йому справити якусь приємність.

— Дайте мені щось оживляюче до думання, Орядин, щось, що пригадувало би лісний воздух, щось ясне, сонячне! — просила я його стиха.

— Від мене жадаєте ви цього? — питав він роздразнено. — До того я не здатний! — І він замовк нагло, а тим часом якийсь нервовий вигляд опанував його лице.

— До чого ви здатні? — спитала я. Він розсміявся так, що я, не надіючися сміху, прокинулася.

— Ви смієтеся з мене, Орядин? — спитала я, вп'яливши в його уважно очі.

— Знаєте що? — сказав, не зважаючи на моє питання. — Я веду також із собою боротьбу, яку? — скажу колись пізніше, а поки що дайте ліпше мені щось оживляюче до думання!

— Ну, коли так, то я скажу вам оце: ідіть своєю дорогою і не дбайте про загал, коли маєте на оці гарну ціль!

— Я йшов уже раз своєю дорогою; це знаєте вже.

— І то було зле?

— Остільки зле, що не добився нею до цілі.

— Це не може бути! Ідіть лиш витривало далі: сильна воля поборе все.