Царівна
Шрифт:
Нікчемна, нужденна, малодушна істота — оце я! Не маю навіть відваги вмерти. Чи не так само, як — Орядин?
Вмерти — значить не бути. Чому я не хочу вмерти? Я думаю, що це тепер не любов приковує мене до життя. Це якась грубша сила, а я ще такий слабодух, що не можу їй навіть опертися!
Дома кажуть, що я стала, як змія.
— Чому нічого не говориш? Що знов у тобі коїться? — питає тітка. — Ходиш, якби тобі душу трійлом замулило, очі горять лиховісне. Ой, не
«Як змія!»
Угадали. Я в'юся, як змія. В мене стрелили, та не застрелили. Через те в мене тепер всі сили напружені. Я відчуваю, що й я не була досі міцна, що сила будиться в мені аж тепер.
Коли я стану сильна? Чи як воля переміниться в діло, перестане бути пустим поняттям? Як переможу сама себе, і стану в вищім смислі слова, паном над собою? Я роздумую над тим, чого і кого мені боятися?
Гу! як це погано приймати від долі милостиню, як обезславляючо!
Хто перший придумав поняття «щастя»? Хто видумав це блудне світло, що викликує стільки сліз, що творить мрії, котрі здійснити людська натура ще зовсім не здібна. Чи не завчасу видумали його? Його пора могла би хіба бути в «полудню» людськості. Однак їй ще далеко до полудня, тепер же — чи вона йде правою дорогою до його?.
V
Тиха, ясна зимова ніч.
Сніг уклався білесеньким покривалом на землю. Смереки на горах, обвислі інеєм, обвиті мрякою, дрімають. Тихо, ледве чутно життя. Зійшовший місяць упивається величавим спокоєм.
Всі сплять.
У моїй світлиці горить світло. Пишу.
Орядин повернув додому. Одержавши звістку про спадщину, прибув, щоби перебрати її і щоби спічнути по брудній, деморалізуючій борбі, що підтяла його моральні й фізичні сили. — Я пробував всього, — оповідав він, — до minimum [57] , щоби добитися до мети. Ще не добився до неї, ще далеко, а сили майже вичерпані. Це маю вам завдячити. — Так говорив до наслідничих. Ніхто не чинив йому закиду, ніхто не докоряв ані одним словом. «Не сміли», — казала насмішливо Зоня. В його цілій істоті було стільки відпорності, стільки наказуючого мовчання, що ніяк було у його жадати оправдання.
57
Щонайменше (лат.).
Що йому маєток дістався, не врадувало його надто. Казав, що навіть не зробило на його глибшого враження, що так уже збайдужнів. Так само остався байдужним, коли йому наслідничий заявив, що віддасть йому і другу половину грошей, котрих він, Орядин, зрікся. Що йому їх не потрібно, а йому, молодому, що має ще стільки боротися, здадуться. Він пронизав старого очима і, усміхнувшись згірдливо, сказав, що добре, що прийме їх.
В перших днях по своїм приїзді не виходив майже з дому. Годинами пролежував
Чи роздумував над дальшим життям, над своєю будуччиною, чи над спадщиною, що дісталась йому так легким способом і могла не одно змінити на добре, чи над чим іншим, ніхто не знав. Ніхто й не допитувався. «Також не сміли», — мовила Зоня.
У дві неділі по його повороті відбулася між ним і Зонею «буча». Лена, котра, як і всі інші, тепер для мене настроєна ласкаво, ділиться зі мною кождою своєю думкою. Вона була свідком тої сцени. Балакалось між іншим о деяких знакомих і мимоволі перейшла бесіда на мене, причім він довідався о моїх заручинах з Лорденом.
— Хто, хто виходить за Лордена? — спитав.
— Наталка!
— Наталка? — А по малій задумі додав: — Ага, вона! Верковичівна!
— Вона. Адже ти її знаєш? — закинула Зоня.
— Знаю, знаю! — відповів, змішавшися. А по хвилі додав з глумом: — Отже, вона виходить за його! Ну-ну!
— І що ж на тім дивного, Василю?
— О, дивного властиво нічого: хіба лиш те, що вона не здавалася мені одною з тих, що виходять за перших ліпших, як їм навинуться. Впрочім, всіляко буває на світі.
— Вона не конче хотіла за його йти.
— Але таки виходить.
— Так за кого ж було їй іти?
Він не відповідав зараз.
— Вже за кого-небудь іншого, лише не за його.
— Так! То могла була ждати без кінця. Оскільки я знаю, то її не сватав ніхто.
Він спаленів.
— І звідки ж ти то так добре знаєш? — питав насмішливо. — Чи вона перед тобою сповідалася?
— Передо мною не треба сповідатися. Я знаю тут всіх, що могли би женитися, а ті не взяли, б її. Прочі ж — то голодники, Василю!
— Це ти на мене! — звернувся до неї бистро, і очі в нього загоріли.
— Бог з тобою, Василю! — боронилась дівчина, чимало зчудована його гнівом. — Ти прецінь не сватав її ніколи!
Він знов почервонів, немов його хто окропом посипав, і відвернувся від неї до вікна, в тінь. Трохи згодом спитав:.
— Яка вона?
— Хто такий?
— Ну, адже вона, вона!
— Ага, Наталка! Та як то, Василю, «яка вона»?
— Чи щаслива? І чи любить його також «страшно»? — І розсміявся чогось.
— Не знаю, чи любить. Сумніваюся навіть, чи щаслива. Правда, Леночко? Від заручин стала якась дика, навіть змарніла.
— А яка була перше? — І його очі спинилися вижидаючо на Зониних устах.
— А яка ж би? Вона поводилася завсігди так, мовби була чимсь ліпшим від нас. Чи не так, Леночко? Тепер стала ще дразлива, уста в неї якби забули усміхатися, стала от, напр., раrdon [58] , як ти.
— А про те все рішилася за нього вийти! — повторив знов. — Шкода її!
58
Пробач (франц.).