Блискавка
Шрифт:
Йо-пе-ре-се-те! – подумала Софія, коли поруч проїхало авто, обляпавши брудом її нові джинси. – От паскудство! Тепер я ще й брудна, як свиня прийду в інститут. Мокра і брудна. Оце сміху буде!
В небі знову загриміло і дівчина прискорила ходьбу, щоб якомога швидше опинитися в теплому приміщенні учбового закладу. Проте, на жаль, цього не судилося статися, принаймні саме в той час і в тому місці. Все відбулося дуже несподівано без жодних попереджень, нагадуючи атмосферу жахів Стівена Кінга. Доля давала
(надію на краще життя)
знаки, як буде йти життя
(потрощила дах будинку, де вони Софійка з батьками спали і, Господи, там щось горить!)
менш ніж за секунду влучила в нещасну дівчину і та відразу
(покинула цей світ назавжди)
впала додолу, вронивши сумку і парасольку, що впали у брудну калюжу. Краплі води порозліталися в різні сторони, як уламки гранати. На той момент
(О ЧОРТ БОЛИТЬ БОЛИТЬ БОЛИТЬ ЯК ЖЕ БОЛИТЬ В МЕНЕ Я ПОМРУ НІ БІЛЬ НЕСТЕРПНИЙ)
час не мав абсолютно
(БОЛИТЬБОЛИТЬБОЛИТЬБОЛИТЬБОЛИТЬБОЛИТЬ!!!)
ніякого значення.
Господи! Це кінець! Я помираю!
Здається це останнє, що вона встигла подумати, перш ніж її свідомість почала
(бачити смерть!)
гаснути, як свічка під час вітру. Люди, що проходили поруч і це бачили на власні очі, були дуже налякані. Вони несподівано зупинялися і дивилися на не живе тіло, що лежало під зливою на брудному асфальті. Забувши про зливу, про власні справи і взагалі про
(СМЕРТЬ)
все на світі, люди мовчки стояли, не в змозі рушити з місця і щось зробити, наприклад, допомогти дівчині, якщо ще є шанс її урятувати. Про те, щоб покликати когось на допомогу чи викликати «швидку», не йшлося навіть мови, адже більшість випадкових перехожих ще більше себе гіпнотизували цим жахливим видовищем, дивлячись на нещасну Софію. І чим більше з’являлося людей, тим сильніше виникав транс серед натовпу, додаючи до себе інших випадкових перехожих.
Правда, один хлопець, що бачив жахливу картину на власні очі, подзвонив по мобільному «03», сподіваючись, що вони швидко приїдуть і встигнуть її врятувати. Він відійшов трохи далі від основного місця трагедії, епіцентру, сховавшись від дощу під навісом тролейбусної зупинки.
Здається, дощ почав потроху вщухати, хоча небо ще було вкрите темно-сірими хмарами (що потроху дощ відносив на захід), які здавалося, всім своїм видом показують, що дуже шкодують за такий трагічний
(навмисний і цілеспрямований)
випадок.
А дівчина і надалі лежала на асфальті, мокнучи під дощем.
Здавалося, що допомога їй вже не потрібна.
Відразу після влучення блискавки, Софія відчула неймовірний гострий біль, але кричати чомусь не змогла. У неї наче хтось відібрав дар мови, яким вона тепер
(ЙОЙ ЯК БОЛИТЬ ЦЕ НЕ МОЖЛИВО БОЛИТЬ В МЕНЕ Я НЕ МОЖУ ТЕРПІТИ ПАСКУДСТВО БОЛИ-И-И-ИТЬ!!!)
не
Біль розповсюджувалася по всьому тілу, але найбільша його концентрація була у зоні ураження – в грудях. Софія думала, що не зможе витерпіти
(шум у вухах)
цю біль, яка з кожною секундою
(А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А!!!)
(Софія не могла кричати)
ставала все нестерпніше і здавалося
(Господи, що так сильно шумить у вухах?)
цьому не буде кінця. Окрім цього виник не зрозумілий шум, який нагадував порив вітру, коли їдеш на величезній швидкості в авто, з відкритим вікном, і вітер задуває в обличчя. Джерело цього шуму було не відоме, але він ставав дедалі голосніше. Наростання шуму все тривало і тривало, здавалося, що це буде аж до безконечності і від цього можна просто збожеволіти.
Раптом все стихло.
Пауза.
Наче весь світ зупинився від того, що хтось натиснув клавішу «STOP».
Але потім, наче хтось знову натиснув тільки цього разу «PLAY», світ почав рухатися дуже повільно, поступово набираючи швидкість свого звичного темпу існування.
Біль і шум у вухах минули так же несподівано, як і почалися. Софія відчула значне полегшення, неймовірне тепло, що розповсюджувалося по всьому тілу, пронизуючи все її єство. Це тепло було надзвичайно приємним, збуджуючим і справжньою насолодою, чимось нагадуючи дівчині оргазм.
Отак, мабуть, і помирають люди. Яке це блаженство! Який кайф! Виходить, смерть не така страшна, як всім здавалося.
Але наступної миті, вона вже забула про всі думки, бо відбулося ще одне фантастичне, аномальне явище. Софія відчула, що земля, на якій вона лежить, починає під нею крутитися і це її
(збуджувало, як наркотик)
трохи лякало, але водночас і інтригувало, адже таке побачиш далеко не кожен день. Все перед нею крутилося повільно, але поступово прискорюючи темп. Це було схоже на стан зміненої свідомості за допомогою психотропних речовин. Софія зрозуміла, що це не земля рухається, а вона сама рухається відносно землі. Це не можливо! Але дівчина, відчувала, як повільно піднімається з асфальту (не в сенсі піднімається на ноги, а саме піднімається над асфальтом паралельно), як легка пір’їнка, яку підхопив вітер і несе в невідомому напрямку. Софія піднялася над землею без найменших зусиль. Вона могла побачити людей, що стояли поруч і навіть
(галюцинації! Цього насправді не існує!)
своє власне тіло, що вже було не живим і лежало, промокаючи під зливою. Це було дуже надзвичайне, утопічне відчуття, нагадуючи чергове сновидіння. Відчуття невагомості. Проте, від цього факту Софія ніякої тривоги не відчувала, а навпаки – лише радість, спокій, певне блаженство, ейфорію і (найголовніше!) відчуття безмежної свободи, що перед нею відкривалася, як перед мандрівником-мореплавцем відкриваються величезні простори океану.
Неймовірно! Софія не могла повірити власним очам, як вона бачить себе збоку і всіх оточуючих людей! Вона легко, граціозно і без зусиль просто літала над землею, спостерігаючи, як «швидка допомога» зупинилася на дорозі і з неї хутко вискочило кілька стривожених людей в білих халатах, які підбігли до неї, почали робити різні маніпуляції, намагаючись дівчину повернути до життя, якщо це ще було можливо зробити.