Безсоння
Шрифт:
«Єдиний, кого нам тепер не вистачає, — листоноша Пітер, і вистава вийде чудовою», — подумав Ральф. — Фінальна сцена «БЕЗСОННЯ», або «ЖИТТЯ ШОТ-ТАЙМЕРІВ НА ГАРРІС-АВЕНЮ», трагікомедії в трьох актах. Усі кланяються й зникають за правою кулісою».
Собака боявся Атропоса так само, як і Розалі № 1, і головною причиною, через яку лисий карлик не помітив Ральфа й Луїзу, було те, що він намагався втримати собаку на місці, поки не приготується. І тут з’явилася Наталі, йдучи до найулюбленішого собаки у світі, Розалі Ральфа й Луїзи. Її скакалка
(шість-сім-вісім.
звисала з руки. Дівчинка здавалася неймовірно гарною і дуже тендітною в блузочці з матроським комірцем і блакитних шортах. Зібране у хвостик волосся розгойдувалося.
«Усе відбувається занадто швидко, — подумав Ральф. — Усе відбувається неймовірно швидко».
(— Зовсім ні, Ральфе! Ти чудово діяв п’ять років тому, і зараз у тебе теж усе вийде).
Схоже на голос Клото, але оглядатися довкола не було часу. По Гарріс-авеню повільно їхала зелена машина, рухаючись із агонізуючою обережністю, яка означала, що водій або дуже старий, або занадто молодий. З обережністю чи ні, та безсумнівно це була саме та машина; брудна мембрана саваном зависла над нею.
«Життя — це колесо, — подумав Ральф, і йому здалося, що ця думка не вперше приходить йому в голову. — Рано чи пізно все, що вже, здавалося б, позаду, з’являється знову. На краще чи на гірше, але воно виникає знову».
Розалі зробила ще одну спробу звільнитись, а коли Атропос смикнув собаку назад, гублячи бейсбольну кепку, Наталі схилилася над гончою й погладила її.
— Ти загубилася, дівчинко? Вийшла погуляти сама? Ну, нічого, я відведу тебе додому. — Наталі пригорнула собаку, маленьке рученя пройшло крізь руку Атропоса, гарне личко дівчатка було лише за кілька дюймів від потворного, ощиреного обличчя Атропоса. Потім Наталі підвелася. — Ходімо, Розі! Ходімо, люба!
Розалі пішла по тротуару до Наталі, оглянувшись на потворне ощирене створіння, і пискнула. На протилежному боці Гарріс-авеню з «Червоного яблука» вийшла Елен, і в такий спосіб була виконана остання умова в ситуації, яку показав Ральфові Атропос. У руці Елен тримала хліб. На голові в неї червоніла кепка з емблемою «Ред сокс».
Ральф обійняв Луїзу й ніжно поцілував.
— Я люблю тебе всім серцем, — сказав він. — Пам’ятай про це, Луїзо.
— Я знаю, — спокійно відповіла вона. — А я люблю тебе. Ось чому й не можу тобі дозволити цього.
Луїза обхопила його за шию мертвою хваткою, і Ральф відчув, як міцно пригорнулися до нього її груди, коли жінка зробила глибокий вдих.
— Забирайся геть, смердючий виродку! — крикнула вона. — Я не можу тебе бачити, але знаю, що ти тут! Забирайся геть! Іди, дай нам спокій!
Наталі, завмерши на місці, здивовано дивилась на Луїзу. Розалі, нашорошивши вушка, зупинилася поруч із дівчинкою.
— Не виходь на дорогу, Наталі! — крикнула дівчинці Луїза. — Не…
І в цей момент її руки, що обвивали шию Ральфа, опинилися в порожнечі. Він зник як дим.
Атропос глянув туди, звідки почувся тривожний крик, і побачив Ральфа з Луїзою, що стояли на протилежному боці Гарріс-авеню. І що більш важливо, він зрозумів — Ральф бачить його. Очі Атропоса розширились, а губи розтиснулися в оскалі
(— Та пішов ти, Шотті! Ця маленька сука належить мені!)
Ральф побачив, що Наталі здивовано й непевно дивиться на Луїзу. Він чув, як кричала Луїза, забороняючи дівчинці виходити на дорогу. Потім десь поблизу заговорив Лахесіс.
(— Піднімайся, Ральфе! Якнайвище! Швидко!)
Ральф відчув спалах у голові, потім нудоту в шлунку, а тоді весь світ моментально став яскравіший, наповнившись барвами. Він напівбачив, напіввідчував руки Луїзи, а потім почав віддалятись від неї — ні, його несли геть. Ральф відчув, як він уливається в потужний потік, і зрозумів: якщо й існує така річ, як Вища Визначеність, то він приєднався до неї.
Наталі й Розалі тепер стояли навпроти будинку, який Ральф колись ділив з Біллом Мак-Ґоверном. Наталі, непевно подивившись на Луїзу, помахала рукою.
— З Розі все гаразд, Луїзо, — бачиш, вона поруч зі мною. — Дівчинка погладила собаку по голові. — Не турбуйся, я переведу її через дорогу. — Потім, ступаючи на проїжджу частину, вона крикнула матері: — Ніяк не можу відшукати свою бейсбольну кепку! Здається, її хтось украв!
Розалі і далі сиділа на тротуарі. Наталі нетерпляче обернулася до неї:
— Ходімо, дівчинко!
Зелене авто наближалося до Наталі, але дуже повільно. На перший погляд, автомобіль нічим не загрожував. Ральф одразу ж упізнав водія, він не сумнівався у своїх почуттях і не вважав, що це галюцинація. У цей момент абсолютно правильним здавалося те, що за кермом зеленого «форда-седана» сидить колишній рознощик газет.
— Наталі! — крикнула Луїза. — Наталі, ні!
Атропос, стрибнувши вперед, штовхнув Розалі № 2 під хвіст:
— Забирайся звідси, скотино! Забирайся, поки я не передумав!
Атропос востаннє посміхнувся Ральфу, коли Розалі, пискнувши, кинулася на дорогу… Просто перед «фордом», який вів шістнадцятирічний Пітер Саллівен.
Наталі не бачила машини, вона дивилася на Луїзу, яскраво-червоне обличчя якої перетворилося на маску жаху. Нарешті до Наталі дійшло, що Луїза кричить зовсім не через собаку.
Піт помітив гончу, що бігла; не побачив він лише маленьку дівчинку. Він вивернув убік, щоб не зачепити Розалі, і цей маневр скерував машину просто на Наталі. За вітровим склом Ральф побачив двоє переляканих облич, йому здалося, що місіс Саллівен кричить. Атропос застрибав од радості, плескаючи в долоні:
(— Гей ти, шот-таймере! Старий дурню! Казав же я, що помщуся тобі!)
Дуже повільно Елен упустила батон.
— Наталі! Бережи-и-и-и-сь! — крикнула вона. Ральф рвонувся з місця. І знову виникло відчуття лише уявного пересування. А коли він наблизився до Наталі, стрибаючи з витягнутими руками, усвідомив, що машина — відбиті сонячні промені, що пробивалися крізь темний саван, сліпили очі — зовсім поруч. Ральф викликав внутрішній спалах, який востаннє опустив його у світ шот-таймерів. Він упав у світ, що розривався від звуків: крики Елен і Луїзи, вереск «форда». А над усім цим, немов яструб, ширяв уїдливий регіт Атропоса.