Безсоння
Шрифт:
Епілог
Ява Вісника Смерті (II)
Куди не гляну — бачу її скрізь,
Мов тінь, що покрізь ніч до мене суне.
І я спинюсь і чую: щось живе
Скрадається, — то що мені робити?!
На стежці спотикаючись, посуну
Наосліп я звідтіль, гілки в обличчя
Кидатимуться… Але що з того —
Та тінь не поспішає, вона певна:
Убивства час уже невідворотний, —
Чого ж бо квапитись…
Якби
Якби я гроші мав — подарував би тобі місто,
Якби я сили мав — я б тебе порятував,
Шлях би тобі освітив — якби я свічку мав,
Шлях би тобі освітив — якби я свічку мав.
Другого січня 1994 року Луїза Чесс стала Луїзою Робертс. До вівтаря її вів син Гарольд. Дружина Гарольда не прибула на церемонію одруження, вона залишилася в Банґорі. Ральф підозрював, що в неї бронхіт. Однак він вирішив тримати свої підозри при собі, не вельми й розчарований відсутністю Дженет Чесс. Боярином нареченого був детектив Джон Лейдекер, усе ще з гіпсовою пов’язкою на правій руці, однак інших свідчень обставин, за яких він мало не наклав головою, не було. Лейдекер провів чотири дні в глибокій комі, але він розумів, що йому дуже пощастило: крім колег, що були разом з ним під час вибуху, жертвами стали ще шестеро поліцейських, причому двоє входили в команду самого Лейдекера.
Дружкою нареченої була Сімона Кастонья, а тост на святковій церемонії виголошував чоловік, який полюбляв повторювати, що його звуть Джо Вайзер і що тепер він став старший і мудріший. Тріґер Вашон розродився плутаною, але щиросердою тирадою, закінчивши її таким побажанням: «Нехай вони проживуть до ста п’ятдесяти й ніколи не знають ревматизму й запорів!» Коли Ральф і Луїза, у волоссі якої все ще біліли зернятка рису, вийшли з будинку для прийомів, до них підійшов старий чоловік з високим чолом у хмарині білого пухнастого волосся. У руках у нього була книжка.
— Вітаю, Ральфе, — сказав він. — Вітаю, Луїзо.
— Спасибі, Доре, — подякував Ральф.
— Нам не вистачало тебе, — завважила Луїза. — Хіба ти не одержав запрошення? Фей сказав, що він віддав його тобі.
— Звісно, Фей передав мені запрошення. Так, але я не ходжу на заходи, якщо вони проводяться в приміщенні. Занадто тісно. А на похоронах ще гірше. Ось, це для вас. Я не загорнув, тому що мій артрит загострився.
Ральф прийняв подарунок. Це виявилася збірка віршів «Звірі домовилися». Прізвище поета — Стівен Добінс — викликало в Ральфа холодок, але він не розумів, чому саме.
— Спасибі, — подякував він Дорренсу.
— Звичайно, це гірше, ніж його останні твори, але вірші однаково чудові. Добінс дуже добре пише.
— Ми будемо читати їх один одному під час медового місяця, — сказала Луїза.
— Чудовий час для поезії, — завважив Дорренс. — Можливо, найкращий. Я певен, що разом ви будете дуже щасливі.
Старий пішов собі, потім обернувся:
— Ви зробили дуже важливу справу. Лонґ-таймери залишилися задоволені.
Він пішов. Луїза глянула на Ральфа:
— Про що він говорив? Ти знаєш?
Ральф похитав головою. Він не знав, однак у нього виникло відчуття, що він повинен знати. Шрам на руці почав поколювати, викликаючи сверблячку глибоко під шкірою.
— Лонґ-таймери, —
— Може, саме це він і мав на увазі, — погодився Ральф, але він знав й інше… І в її очах теж таїлося глибоке розуміння.
У той же день, коли Ральф і Луїза виражали свою згоду на спільне життя, п’яничка із зеленою аурою — у якого справді був дядько, що жив у Декстері, хоча той і не бачив свого племінника-невдахи уже років п’ять або навіть більше, — брів по Строуфорд-парку, мружачи очі від снігу, який так сліпуче сяяв під яскравим сонцем. Він шукав пляшки, які можна буде здати. Чудово, якби грошей вистачило на пінту віскі, але не зашкодить і пінта дешевого вина.
Неподалік від кабіни чоловічого туалету він помітив яскравий блиск металу. Можливо, це всього лише сонце, відбите від пляшкової пробки, але такі речі обов’язково потрібно перевіряти. Може, десять центів… Хоча п’яничці здалося, що предмет блиснув золотом. Він…
— Боже праведний! — вигукнув чоловік, підбираючи обручку, яка загадковим, майже містичним чином опинилася на снігу. Він підніс перстень ближче, щоб розгледіти напис, вигравіруваний з внутрішнього боку: «Е.Д. — Е.Д. 5-8-87».
Пінта? Ні, чорт забирай. Це маля забезпечить йому цілу кварту. Кілька кварт. Можливо, він тиждень зможе пити квартами.
Перебігаючи через перехрестя Вітчгем і Джексон-стріт (саме тут Ральф Робертс одного разу мало не знепритомнів), п’яничка не помітив, що наближається автобус. Водій побачив жебрака, але колеса автобуса потрапили на крижану доріжку.
П’яничка так ніколи й не довідався, що збило його. Ось він вибирав між «Олд Кроу» і «Олд Ґренд-Дед», а за мить уже був у темряві, яка чекає на всіх. Перстень, скотившись по водостічній канаві, провалився крізь ґрати й залишився там надовго, дуже надовго. Але не назавжди. У Деррі речі, які щезли в стічній канаві, можуть — частенько це закінчується неприємностями — підніматися нагору.
Після цього Ральф і Луїза не жили щасливо вічно.
У світі шот-таймерів ніщо не триває вічно, щастю або нещастю приходить кінець — факт, чудово відомий Клото й Лахесісу. Ральф і Луїза справді прожили щасливо якийсь час. Ніхто з них не заявляв, що це найщасливіші роки в їхньому житті, адже вони згадували своїх колишніх партнерів по сімейному життю з любов’ю й ніжністю, але в глибині душі обоє вважали ці роки найщасливішими. Ральф не був певен, що пізнє кохання — найбільш багате кохання, але думав, що саме така любов найдобріша і найвиповненіша.
«Наша Луїза», — частенько повторював він, посміюючись. Луїза робила вигляд, що сердиться, але це було вдаванням — вона бачила вираз його очей, коли Ральф вимовляв ці слова.
У їхній перший різдвяний ранок як чоловіка й дружини (вони вирішили жити в затишному будиночку Луїзи, а будинок Ральфа виставили на продаж) Луїза подарувала Ральфові цуценя гончої.
— Я ледь не передумала перед самою покупкою. Кажуть, тварин дарувати не треба, але щеня було таким милим у вітрині зоомагазину… І таким сумним… Якщо воно тобі не подобається або ти не хочеш провести решту зими, навчаючи його всіх собачих премудростей, так і скажи. Ми знайдемо кого-небудь…